5.2

На порозі стояла мама.

Вона стояла непохитно, як скеля — витримана, стримана, зосереджена. Її погляд був спрямований кудись у далечінь, мов вона шукала мене очима крізь простір, крізь темряву, крізь сам біль.

Та щойно ми з братом з’явилися з-за рогу — її погляд змінився. У ньому з’явився вогонь, хвиля любові й тривоги. Мама кинулась нам назустріч, не зважаючи ні на ніч, ні на холод, ні на свій вік.

— Доню! Де ти була? Яка ти холодна... — її голос тремтів. Вона взяла моє обличчя в долоні, вдивлялася у мої очі, мов хотіла переконатися, що я справді тут. — Не можна так зникати... Ти ж душу мені виняла...

Вона терла мої руки, накинула на плечі шаль, у яку сама була загорнута. Притискала до себе, вкутуючи не тільки тканиною, а й теплом, турботою, материнською любов’ю. І в той момент я відчула її запах — той самий, знайомий із дитинства. Аромат житнього хліба, сушених трав і чогось невловимо рідного.

Аромат дому.

Аромат затишку.

У будинку панувала тиша, тривожна й напружена. Лише потріскування вогню у каміні порушувало мовчання.

Нам назустріч вибігла Аниська.

— Паночко! — дівчина швидко стягнула з мене важкий кафтан, що намок від роси, й одразу ж зникла в глибині будинку, мабуть, за сухим одягом.

А мене повели до вогню. Там, біля каміна, сиділа Ельсвін. Вона підвелась назустріч, обережно, як це роблять жінки на останніх місяцях вагітності. Її живіт був таким великим, що здавалося — ще трохи, і вона народить просто тут.

— Ти всіх налякала, — прошепотіла вона й обійняла мене. Її обійми були тихими, теплими, несподівано м’якими. А я — я стояла, мов закам’яніла, не знаючи, як реагувати. Та коли вона не відступила, коли не розтисла обіймів, я несміливо обняла її у відповідь. Поклала руку на її жівіт... і відчула.

— Ой! — мій вигук був несподівано голосним для цієї кімнати.

— Так, він б’ється постійно, — засміялася Ельсвін, погладжуючи свій животик. — Вже не дає мені спати.

— Він? — перепитала я, здивована, хоча, мабуть, це було й очевидно.

— Я впевнена, що це буде син, — її голос був лагідний, майже пісенний. На обличчі з’явилася замріяна усмішка, така світла, така ніжна, ніби вона уявляла майбутнє, де її син бігає босоніж по квітучому лугу.

— Ходімо до вогню, — тихо сказала мама, підхоплюючи мене за руку, мов коли я була ще дівчинкою. І в її жесті було все: і прощення, і любов, і безмежна ніжність, яка не потребує слів.

Я йшла поруч, відчуваючи, як серце, що так довго було холодним, нарешті починає відтаювати.

Вона посміхалася.

Посміхалася навіть тут, у Кальдорі — місті, яке завжди викликало в неї огиду. У місті каменю, гулу, чужинців і холодних вулиць, де все здавалося далеким від нашого рідного дому. Та зараз її обличчя осяяла лагідна посмішка, ніби вона не стояла на порозі великого кам’яного будинку, а вийшла до мене на наше подвір’я, де пахло свіжим хлібом і сіном.

Мама всадила мене в м’яке крісло, поправила шаль на плечах, а тоді підійшла до Ельсвін і ніжно заговорила до неї. Її голос змінився — м’який, заколисуючий, майже пісенний. Вона торкнулась долонею руки невістки, й та засміялася тихо, задоволено. Їхня близькість вдарила мені в серце. Несподівано й боляче.

— Паночко, ось гарячий настій. Випийте його, щоб зігрітися, — Аниська нахилилася до мене, вкладаючи в руки важку чашку, від якої одразу попливло тепло.

Я обережно зробила ковток. Напій був терпкий, з нотками м’яти й чебрецю. Гарячий струмінь обпік губи, та вже за мить розтікався тілом, мов змиваючи втому. Лише тоді я зрозуміла, наскільки сильно замерзла. І наскільки виснажена. Від усього.

— Я відправив звістку, що знайшов Хіль. Десь за годину всі повернуться, — Горм підійшов до дружини, легко торкнувся її плеча, — Хіль, ти завжди була тихою дівчинкою. А сьогодні наробила такого шороху.

Я хотіла усміхнутись, та не змогла. Слова застрягли в горлі. Замість відповіді я лише опустила очі, стискаючи чашку в пальцях. Дивилася, як моя мама усміхається до іншої. Як ніжно торкається її плеча. Як дивиться з теплотою, яку, здавалося, давно забрала з собою, покинувши мене в пустці. І все, що я відчувала в ту мить — це тиха, повільна зрада. Ніби мене замінили. Обережно. Без болю — для них. Але з нестерпним порожнім дзвоном — для мене.

Спочатку мене виставили за двері, як зайву. А тепер… тепер знайшли іншу. Лагідну, спокійну, покірну.

Лише Аниська залишалась біля мене. Її турбота була щирою й не показною. Вона принесла ще гарячого настою, гріла гладеньке каміння і підкладала під ноги, закутувала мене в ковдру, щось лагідно бубоніла — про погоду, про коней, про те, як Ельсвін не може натішитись новими пелюшками. В її голосі не було жалості — тільки спокійна турбота.

А я сиділа, зігріваючись біля вогню, ніби підібране на узбіччі кошеня. Невпевнена, чи маю право бути тут. Невпевнена, чи хтось справді радий моїй присутності. Лише в очах Аниськи не було тіні осуду. Лише її дії не боліли.

— Хіль, ти мене налякала! — хтось різко притиснув мене до себе. Аромат — теплий, знайомий, такий рідний — обгорнув, мов ковдра. — Не роби так більше. А то я посивію раніше часу.