Розділ 5

Розділ 5

Минув тиждень, перш ніж Астрід прийшла до тями. Я була поруч, коли вона вперше підняла повіки. Її очі були порожні, мов зашторене вікно — без світла, без тепла.

Вона нічого не питала. Не плакала. Просто повернула голову до стіни і знову занурилась у мовчання.

Ми сказали їй — про те, що сталося.

Про дитину.

Голос Рагнара тремтів, коли він стискав її руку і мовив, що дитина спочиває під крилом предків, у світлі вічного полум’я. Але Астрід не відповіла. Не зреагувала навіть, коли він поцілував її лоб.

Відтоді вона замкнулася в собі.

Не їла. Не пила. Не промовила й слова до чоловіка. Навіть Бйорн, що крадькома зазирав у двері, не чув від неї нічого, крім шурхоту ковдри, під яку вона ховалась, мов прагнучи сховатись і від світу, і від болю.

Майже місяць минув з того страшного дня. За цей час Бйорн часто ночував у нашому домі. Йому було більше року, але він намагався бути мужнім, як батько. Він не розумів до кінця, що сталося. Не розумів, чому мама більше не обіймає його, чому відвертається, коли він торкається її руки.

— Вона сердита на мене? — якось спитав він, сховавши носа в хутряний кожушок. — Чи, може, я щось зробив не так?

Моє серце стискалося щоразу, коли він таке казав. Я гладила його по волоссю, притискала до грудей і шепотіла:

— Ні, любий. Мама просто дуже сумує. Її серце зараз поранене, і потрібно трохи часу, щоб воно знову могло тебе чути.

Але він не здавався. Щоразу, коли я поверталася до Астрід, він просив дозволу піти зі мною. Стояв на порозі її кімнати з маленькою дерев’яною іграшкою в руках, яку Рагнар вирізав. Говорив до неї крізь тишу. Іноді — просто сидів поруч. Маленький воїн, що не кидає своїх.

І поступово, крихта за крихтою, стіна, яку Астрід звела довкола себе, почала тріскатися. Спершу вона просто повертала голову на його голос. Потім — прийняла чашу з водою, яку приніс. Ще згодом — торкнулася його щоки. І в ту мить я вперше побачила в її очах не порожнечу, а сльози.

Відтоді вона почала потроху змінюватися.

Спершу лише кілька ложок юшки. Потім — короткі відповіді. Одного ранку вона встала з ліжка й сама подала Бйорнові сорочку. А ввечері — навіть погладила його по спині, перш ніж він ліг спати.

Це був не прорив. Але це було життя.

Я все одно приходила щодня. Не тому, що мені хтось наказував, а тому, що не могла інакше. Щоранку пекла хліб і несла його до дому Сандстремів. Приносила трав’яні відвари, нову вовняну накидку, чисті рушники. Щось — для справи, щось — щоб просто бути поруч.

Іноді вона говорила зі мною. Спершу коротко, скупо — «дякую», «так», «ні». Потім — про Бйорна. А потім — про квіти, які розквітнуть біля дверей. Про трави, що потрібно буде посіяти навесні. Про дрібниці, які колись здавались буденністю, а тепер ставали першим знаком — що вона повертається.

А я слухала. Не перебивала. Просто сиділа поруч і була — жінкою, подругою, свідком її болю. І, може, цієї весни, коли зацвітуть перші фіалки, вона знову посміхнеться.

Час йшов, і коронація молодого короля вже наближалася. Кальдор ожив — від ранку до смеркання вулички бриніли від голосів, сміху, музики. По кам’яних доріжках ходили фокусники, жонглери та акробати, розважаючи натовп. Над дверима будинків майоріли барвисті стрічки, а дехто навіть назбирав перших весняних квітів і викладав ними візерунки на підвіконнях.

Це було свято.

І разом із ним до міста прибували всі ярли з родинами — на раду, на коронацію, на бенкети. А це означало лише одне: мама також тут.

І сьогодні я йшла не до будинку подруги, не на ринок і не до храму. Я йшла туди, де моя родина мала власний дім. Та частина, від якої я не змогла втекти ні минулим, ні новим прізвищем.

Хоч тепер я Маєр. І в мене є маленький будинок, де ми живемо з Грегом. Мій дім. Моє життя. Але...

Це все не мало значення в ту мить, коли я підійшла до дверей — з трепетом, із крихітною надією на серці. Я просто хотіла побачити маму. Побачити її очі, доторкнутися до рук, поговорити хоч кілька слів. Усе інше — образи, незгода, заборони — зникло, розчинилося в мені, мов сніг у весняному потоці. Залишилося лише одне: дочка, яка сумує за матір’ю.

Тихенько постукала в двері. Тиша.

Може, ще не приїхали? Може, не тут?

Стукаю знову. Гучніше. Серце б’ється швидше.

На третій раз двері відчинились. На порозі з’явився доглядач — чоловік у строгому темному одязі, з поглядом, що не віщував нічого доброго.

— Моя мама вже приїхала? — спитала я, намагаючись не здаватися розгубленою.

Він не відповів одразу. І не зробив і кроку назад, аби впустити мене. Стояв, мов мур, створений для того, щоб тримати мене зовні.

— Господарка відпочиває після дороги. І просила нікого не пускати, — відказав, холодно.

— Скажи, що я прийшла. Я хочу побачитись із нею.

— Паночко, — його голос став ще твердішим, — радник наказав чітко: якщо ви прийдете — не пускати. Вас запросять, коли буде на те воля.