4.3

Ще до сходу сонця ми з Грегом були в домі Сандстремів. У домі панувала гнітюча тиша, яку порушували лише звичні звуки ранкового побуту. Я поралася на кухні, готуючи сніданок, нарізаючи овочі для прощального обіду. Хоч руки й рухалися механічно, серце боліло від кожного поруху — думка про те, що цей обід готувався не на честь життя, а на честь прощання, стискала груди.

Грег із Рагнаром ще вдосвіта подалися до лісу — рубати ялину, якою встелять прощальний вогонь для дитини, що так і не встигла побачити світ.

Сонце тільки починало визирати з-за горизонту, коли до хати прийшла майбутня королева. Ільва привела кількох слуг замку, які одразу взялися до справ — хтось допомагав по господарству, хтось готував місце для трапези, а хтось мовчки збирав усе потрібне для обряду. Вони ні про що не питали, просто діяли, і ця безмовна підтримка була ціннішою за будь-які слова.

Рагнар провів ніч із дружиною. Він не відходив від Астрід ні на мить, підкидав дрова у вогонь, грів камінь і клав його їй до ніг, аби зігріти холодне тіло. Коли я вперше зайшла до кімнати, він з приглушеним голосом розповів, що Астрід так і не прокидалась. Але хоч гарячка ще не почалася, йому вдалося дати їй настій — надія все ще жила.

Я не могла всидіти на місці.

 Кожні кілька хвилин заходила до кімнати, перевіряла подругу. Та вона лежала нерухомо, мов кам’яна фігура. Її лице втратило всі барви, ніби життя витекло разом із тією кров’ю, що поволі вбиралася в простирадла ще вчора. Ні посмішки, ні слів, ані погляду — тільки тінь від тієї жінки, якою вона була. Весела, невгамовна, жива — тепер вона нагадувала ляльку, покинуту на ліжку богами.

Поступово почали збиратися сусіди. Друзі, знайомі, старі й малі — всі приходили, запитували про стан Астрід, пропонували допомогу. І всі — кожен до одного — приносили маленькі дерев’яні іграшки. Їх вкладуть до поховального вогню, аби душа дитини мала з чим гратися на тому боці. Я бачила, як дівчатка стискають у руках вирізьблених конячок, а старі майстри подають маленькі фігурки птахів чи звірів — усі вони були створені з любов’ю, з болем, з надією, що дитя не піде у вічність зовсім одне.

Коли сонце піднялось високо в небі, до двору повернулися Грег та Рагнар. Обличчя в чоловіків були кам’яні, змучені, але в погляді Грега була рішучість.

— Все готово, — тихо промовив Грег, підходячи до мене.

— Рагнар хоче сам нести дитину, — додав після короткої паузи.

Я кивнула, стискаючи в руках рушник, який так і не використала.

— Мабуть, це буде правильно, — прошепотіла у відповідь.

Бо хто, як не батько, має віднести своє дитя востаннє...

Маленьке тільце загорнули в білу полотнину — чисту, мов сніг, мов нове життя, яке не встигло розквітнути. Рагнар тримав згорток обережно, мов боявся, що навіть смерть може забрати ще більше. Щойно він вийшов із дому, люди, що стояли під стінами, мовчки зійшлися навколо, створюючи коло — не дозволяючи жодному вітрові, жодному погляду богів зазирнути під тканину.

Він ішов повільно, урочисто, крізь натовп, що мовчки відступав перед ним, розкриваючи шлях до вогнища, складеного з сухих колод, встелених ялиною. Біля складених дров усі зупинилися. І тоді піднялися голоси.

З Явелю в Навіс,

крізь зоряний міст.

Лети, крихітко,

в пращурів дім.

Цей спів прорізав тишу, мов лезо, але водночас ніжно й лагідно, як прощальний дотик матері. Всі, хто стояли навколо, почали по одному підходити ближче, несучи дерев’яні іграшки

Не неси ти жалю,

лиш меч свій та щит,

Грег передав Рагнару маленький дерев’яний меч і щит, які хтось майстрував цілу ніч. Рагнар, з благоговійною обережністю, поклав їх обабіч згортка, ніби віддаючи дитині зброю для подорожі у вічність.

Бо в залі великих

є місце лиш тим,

Хто стояв до кінця,

не схиливши чолá,

Хто не зрадив меча,

і не кинув слова.

Я затулила рота долонею, щоби не зірватися на плач. Поруч хтось ридав уголос, хтось стискав плече сусіда, але жоден не відійшов — усі стояли до кінця, разом із родиною, що прощалась.

Під землею — коріння,

в небі — зорі й дим.

Ти ідеш не в забуття,

а в безсмертний дім.

Рагнар стояв мовчки, опустивши голову. А коли пісня наближалась до завершення, він ступив уперед, тримаючи в руці смолоскип. Вогонь тремтів на кінчику, мов боявся доторкнутись до життя, що вже згасло.

Хай вовки тебе вітром

проведуть до вогню,

Хай дракони розкриють