4.2

— Дитина… вона ж має кричати, правда? — голос мій зірвався й прозвучав занадто голосно. Але всі мовчали. Лише одна з жінок тихо, обережно поклала маленьке тільце в загорнуту тканину — і винесла з кімнати.

Я відчула, як щось опускається всередині мене. Важке. Безмовне.

— Що це значить? — прошепотіла знову, хоча цього разу мій голос лунко розбився об мертву тишу.

Повитуха не відповіла. Вона вже зосереджено копирсалася біля Астрід, дістаючи склянки з настоянками, мокрі ганчірки, щось промовляючи собі під ніс.

Я перевела погляд на подругу. Її обличчя було сірим. Вона лежала нерухомо, мов уже відійшла. Її рука в моїй долоні здавалася неживою — холодною, блідою, тонкою.

— Вона стає холоднішою… — цього разу я сказала це вголос. Бо не могла більше мовчати. Не могла просто стояти й дивитися.

— Ми їй вже не допоможемо, — повитуха зітхнула і витерла закривавлені руки об фартух. — Все на волю Рожаниці.

— Як це — не допоможемо?! — холодний страх мов оповила пелена. Я нахилилася ближче, наче могла розбудити її теплом, волею, відчаєм. — Вона ж ще жива! Вона не може померти!

— Я зробила все, що могла, — мовила повитуха тихо, але твердо. — Якщо Рожаниця її покличе, ми її не повернемо. Якщо ж пожаліє — вона залишиться.

— Ні! — видихнула я. Сльози підступали до очей, але я змушувала себе триматися. — Що ще я можу зробити? Вона не може… не має права піти! В неї Бйорн, у неї Рагнар… Вона сильна! Вона має жити!

Повитуха мовчки простягнула мені кілька скляночок. Її прозорі очі злякали мене, я зробила крок назад.

— Настій кровоспинний — оцей, — вона торкнулася темного, в’язкого зілля. — Давати по два ковтки що пів години. Тепло тримай — підклади гарячий камінь до ніг, кутай. Гарячка може прийти в будь-яку мить. Якщо пропустиш — втратимо.

Я кивнула, не довіряючи голосу. Руки тремтіли, та я взяла склянку. І подивилася на подругу.

Вона мала жити.

Бо я не дозволю їй піти.

У кімнаті залишилися тільки я та ще дві дівчини — помічниці повитухи. Вони працювали швидко й зосереджено: перестелили постіль, обережно переодягли Астрід у чисту сорочку, промовляючи короткі заспокійливі слова. Вони знали, що робити, і рухалися мов тіні, щоб не потривожити знесилену жінку.

А потім — теж пішли.

Залишивши нас наодинці.

Ледве за ними зачинилися двері, як у кімнату зайшов Рагнар. Блідий, зі змученим, спустошеним обличчям і слідами сліз на щоках. Він не промовив ні слова, лише дивився на дружину, ніби боявся повірити, що вона ще дихає.

Я тихо відійшла від ліжка. Мовчки, не дивлячись йому в очі, вислизнула з кімнати, щоби залишити їх наодинці.

Ільва сиділа просто тут — на лавці біля дверей. Її постава була втомлена, руки зведені на колінах, а обличчя напружене. Але щойно вона побачила мене, її погляд потеплішав — і злякався водночас.

— Вибач… — прошепотіла вона, ніби злякавшись власного голосу.

— За що? — я не розуміла.

Вона кивнула на двері до кімнати.

— За те, що полишила тебе там… Я не змогла. Ти ж знаєш — я чекаю дитину. І… я не витримала. Просто не змогла…

Її голос зірвався, і сльози покотилися по щоках — тихі, беззахисні. Вперше я побачила Ільву такою вразливою.

Не як майбутню королеву. Не як сильну жінку.

Просто — людину, яка злякалась.

Я обережно підійшла й обійняла її. Вона зразу ж схилилася до мене, і я почала повільно, заспокійливо гладити її по спині й волоссю.

Сльози пекли й мені очі. Щось усередині сколихнулось — глибоке, туге, страшне. Я ніколи не думала про це так близько, так… болісно.

А що, коли й мені колись доведеться проходити через це?

А якщо й мене чекатиме така сама ніч?

Хто триматиме мою руку, як тримала я руку Астрід?

— Ніхто не повинен переживати таке, — прошепотіла я майже не вголос, більше для себе, ніж для Ільви.

Світ похитнувся — від страху, від несправедливості, від того, як близько опинилася смерть. Я стискала її в обіймах і мовчала, а в голові одна за одною згасали думки, залишаючи лише втому.

Тихі кроки, легкі, теплі обійми. М’яке погладжування по спині.

Так затишно…

Так спокійно…

Мене тримають — не пускають. Обіймають, несуть, захищають. Холод усе ще пробирає зсередини, та ці руки тепліші за нього.

Заколисують. Пригортають. Відганяють морок.

Я прокинулася серед ночі.

За вікном — густа, непроглядна темрява. Жодної зірки, жодного промінчика світла. Наче небо теж сумує, як і ми. Наче весь світ завмер у скорботі.

Тихе хропіння пролунало у тиші, і я здригнулася, різко озирнувшись у бік звуку.

Грег спав, схилившись до ліжка, сидячи на табуреті. Його руки лежали на краю, голова — на руках.