Розділ 4

Розділ 4

Зима добігала кінця. Дні ще були короткими, але сонце вже світило інакше — м’якіше, тепліше. Повітря змінилось. І серце ніби вловлювало ту невловиму тишу перед великим зрушенням. Зовсім скоро мав настати Зимобор.  Та день, коли старий король передасть корону своєму синові, Рагнальду. У місті було відчуття напруги: ніби сама земля затамувала подих.

А в нашому домі панувала інша напруга. Грег постійно затримувався. Приходив пізно, виснажений, але завжди намагався усміхнутися.

А я чекала. Зігрівала для нього воду, готувала вечерю, вишивала при свічках. Та сьогодні щось пішло не так. Голка вислизала з пальців, нитка плуталась, візерунок ламався. Наче весь день ішов наперекір мені.

Останньою краплею стала розлитий глечик із водою — вода розлилася просто на мій вишитий рушник, на підлогу, на ноги.

— Та кікімора тебе розбери! — зірвалось з уст.

Я враз схопилась за рот, збентежена. Це слово я неодноразово чула від Рагнара під час наших коротких зустрічей, коли приходила до Астрід. Часті візити до Сандстремів не минули безслідно — їхня мова потроху вривалася й у мій побут.

Полишивши все як є — голку, рушник, розлиту воду — я схопила накидку й вийшла. Не хотілося сидіти в чотирьох стінах. Думала: пограюся з Бйорном, може, допоможу Астрід по господарству. На відміну від нашого дому, в неї завжди вирувало життя: кури кудкудакали, свині хропіли, корова ревла, а коні били копитом — у неї все було, навіть трохи хаосу, але приємного.

Я не встигла дійти до воріт, як уже щось відчула. Те було не страхом і не передчуттям — це було щось у повітрі. Стигле, напружене. Біля дому Астрід стояли люди.

Занадто багато. Жінки перешіптувались, чоловіки з опущеними очима стояли осторонь. Я пришвидшила кроки.

— Рагнар, що сталося? — я кинулась до нього.

Він сидів на пеньку біля дверей, згорблений, притиснувши руки до обличчя. Коли підвів голову — в очах стояли сльози.

— Астрід... вона народжує. Все йде не так. Все погано, Хіль, дуже погано...

Його голос зірвався на шепіт. Я враз змерзла всередині.

— Де Бйорн? — прошепотіла.

— Його сусідка забрала, — втрутився хтось із чоловіків, що стояв поруч.

Я кивнула. В горлі пекло, наче ковтнула попіл. Я поглянула на двері — за ними вирував інший світ. Світ між життям і смертю. І Астрід була там, на краю. Її крики, приглушені стінами, раптом долинули до нас.

Я стисла руки в кулаки.

Я кивнула і швидко рушила в дім, де вже вирувала метушня. Жінки снували туди-сюди, мов тіні в передсвітанковій імлі: одні носили відра з водою, інші кип’ятили її над вогнем, треті виносили закривавлені ганчірки, не кажучи ні слова. Все рухалося злагоджено, мов у ритуалі, страшному й священному водночас.

Я не була готова.

Перший погляд на кров змусив мене зупинитися. Мене затопила хвиля нудоти, що піднялася десь із глибини живота. Я схопилася за дерев’яну стіну, холодну й шерехату, і заплющила очі.

Дихай. Просто дихай.

Через кілька хвилин, коли світ перестав гойдатися, я зібрала сили й рушила далі.

У кімнаті стояла спека й волога. Запах крові, трав і поту змішалися в густу хмару. На ліжку лежала Астрід. Бліда, з розпатланим волоссям, вона нагадувала мені воїтельку після бою — виснажену, але ще живу. Біля неї сиділа Ільва — стримана, зібрана, спокійна. Вона щось пошепки говорила подрузі, стираючи піт із її лоба.

Я відчула себе зайвою.

Зайвою в цьому колі жінок, які знали, що робити. Я вже збиралася відступити, коли почула голос:

— Хіль, підійди. Заміни мене, я хочу на свіже повітря.

Я здригнулася. Ільва дивилася просто на мене, витягнувши руку. У її голосі звучала владність, але й щось інше — довіра.

Я обережно пішла вперед, лавіруючи між мисками, відрами, стопками простирадл. Коли черговий крик Астрід прорізав повітря, я зупинилася, серце закалатало. Він був не просто болючий — він був сирий, хрипкий, повний відчаю. Я здригнулася.

— Не стій стовпом, — Ільва підвищила голос. — Раз прийшла — будь корисна.

Я ковтнула слину і подала їй руку. Ільва встала, притримуючись за мою долоню, а тоді повільно переклала її в долоню Астрід. Її пальці були холодні й липкі.

І сильні. Дуже сильні.

Біль, який вона відчувала, передавався мені через дотик. Вона вчепилася в мене так, що я мало не закричала сама. Але навіть думки не було вирватися. Я обхопила наші сплетені долоні другою рукою — щоб підтримати, втримати, не дати їй самій переживати цю бурю.

— Тримайся, Астрід, — прошепотіла я, сама не знаючи, чи вона мене чує. — Я тут. Я з тобою.

В її очах блищали сльози — чи то від болю, чи від страху. Я не знала. Та вперше в житті зрозуміла: жінки, що народжують, — це не слабкість. Це нестерпна, неймовірна сила.

Кожна хвиля болю проходила через неї — і через мене. Я мовчала, мовчала й стискала її руку, дозволяючи їй випустити стогін у мою долоню.