3.3

Через два тижні, на самісінькі зимові свята, Грегу нарешті вдалося отримати відгул. Ми залишили теплий дім ще до полудня. Сніг хрустів під ногами, а повітря було таким прозорим і холодним, що здавалося: вдихнеш глибше — і замерзне сам подих. Я куталась у теплу вовняну накидку, а Грег узяв мою руку, ховаючи її у своїй рукавиці.

Кальдор було не впізнати. Його суворі кам’яні вулиці, що зазвичай пахли залізом і димом, нині ожили. Замість холодних поглядів вартових — сміх дітей, замість метушні базарних рядів — голоси співаків, що виспівували старі пісні про весну і драконів, які несли сонце на своїх крилах.

— Тримайся ближче до мене, — сказав Грег, коли ми дійшли до головної площі, де вже вирували зимові ігри.

Спершу ми просто спостерігали. Хлопці змагалися у перетягуванні каната, обмотаного шерстяною стрічкою, дівчата — у стрибках через вогнище, запалене посеред снігу. Дим здіймався в небо, змішуючись із парою дихання, а поруч хтось кричав і сміявся так голосно, ніби сам мороз уже не мав сили втримати радість.

— У Ведалосі на свята теж були забави, — прошепотіла я, — але там усе було... менше. Тихіше. Не так яскраво.

— Тут, у Кальдорі, люди виганяють зиму з шумом, — усміхнувся Грег. — Хочуть, щоб сонце почуло їх.

Мене майже силоміць посадили на одні з тих саней, що вистеляли хутром. Грег сів позаду, міцно притискаючи мене до себе.

— Тримайся, — встиг сказати, і ми полетіли вниз.

Сніг летів в обличчя, щоки пекло від холоду, а в грудях стугоніло серце. Ми мчали з гірки, і я не стримувалась — сміялася щиро, голосно, як давно не сміялася. Та коли сані злегка підкинулись, і я похитнулась, Грег одразу міцно обійняв мене за талію, втримав.

— Обережно, ще заб'єш собі спину, — пробурмотів, і його голос здався мені теплішим за всю цю зиму разом узяту.

— Я в порядку, — усміхнулась, але відчула: його турбота залишає у мені слід. Не той, що болить, а той, що гріє.

Далі був сніговий бій. Поле бою розгорнули просто під деревами. Діти й дорослі розділилися на два табори, і сніжки летіли в повітрі, мов град.

— Тримайся за мене, і я прикрию, — кинув Грег, і ми опинилися серед снігового хаосу.

Коли в мене цілили — він завжди підставляв плече, спину, навіть голову. Сміявся, а сніг сипався йому за комір. І раптом — коротке зітхання, зойк — сніжка влучила просто в око.

— Грег! — кинулася до нього. — Дивись на мене! Де болить?

— Та нічого, — пробурмотів, примружившись. — Просто несподівано.

— Ходімо, — взяла його за руку. — Вийдемо з бою, гаразд?

І ми справді вийшли — під радісний галас і сміх. Я відвела його до лави, дістала хустинку, обережно витирала сніг з його обличчя. Серце в грудях калатало, наче справді сталося щось серйозне.

— Невже ти так переживаєш за мене? — він дивився на мене з подивом.

— Так, — відповіла я майже пошепки. — Переживаю.

— Все в порядку, — мовив він, і його голос раптом став сухим. Майже байдужим.

Я здригнулась. Відняла руку з його обличчя, розгублена. Щось змінилося. Ніби тонкий лід, по якому ми так обережно крокували останніми тижнями, тріснув під ногами. Я не розуміла чому. Що саме я зробила не так?

— Ти, мабуть, зовсім змерзла, — кинув він тихо, навіть не дивлячись на мене. — Я піду настою гарячого принесу.

І просто пішов. Без усмішки.

Я залишилась стояти на місці, посеред снігу, що повільно сипався мені на плечі й танув у теплі щік. Мовчання Грега боліло більше, ніж будь-яке слово. Я втупилась у білі сліди в заметі, які ми залишили разом — і раптом відчула себе самотньою серед натовпу, що веселився і сміявся довкола.

Небо над Кальдором повільно змінювало свій відтінок — від блякло-білого до насиченого, глибокого синього, мов ніч стискала місто своїми крижаними пальцями. Але тиша тривала недовго.

Один за одним спалахнули смолоскипи. Їхній вогонь здригався на вітрі, танцював, немов саме повітря починало співати. І з кожним новим полум’ям світ змінювався.

Шурхотіли крила з тканини, дзенькали дзвіночки на костюмах. Люди перевдягалися. Маски — моторошні й кумедні, ритуальні й гротескні — оживали в сутінках. Пір’я, роги, клаптики шкіри й гілля, старі плащі й дзвіночки — усе зливалося в дивовижний танок Навісу. Тепер переді мною були не мешканці міста, а духи. Сутності, що приходили раз на рік, аби висміяти зло, прогнати ніч, викликати весну.

Світ ожив — яскраво, дикo, голосно. І щось усередині мене теж оживало. Повільно. Несміливо. Але — невідворотно.

Я перевела подих і пішла назустріч чоловікові, який тримав у руках глек.

Ми стояли мовчки, дивлячись, як створіння танцюють коло вогнища, кружляють, вищать, підкидають сніг угору, наче відправляють зимі її ж власні подарунки. Здавалося, зло й справді злякається такого шаленства, такого блиску життя.

— Це не просто забава, — нахилившись до мене, сказав Грег. Його голос був тихим, але твердим. — Це обряд. Ми висміюємо злих духів, щоб зламати їхню силу. Щоб ніч знала — ми не боїмося.

Він простягнув мені маску. Вона була зроблена з плетеної лози, прикрашена ялиновими гілками, клоччям, засушеними квітами й соломою, з тонкими прорізами для очей.