3.2

За два дні, відколи я оселилася в будинку, нам вдалося трохи облаштуватися. Скрині розібрали, речі розклали — порожнеча дому почала заповнюватися слідами нашого життя. Хоч і примусового, але життя.

Дрова складені під навісом, на кухні з’явилися перші глиняні горщики, а на поличках — трави, які я сама зібрала у Ведалосі. Це було схоже на гніздо, яке хтось почав майструвати, не бувши певним, чи справді залишиться.

Наступного ж дня після приїзду в Кальдор Грег мовчки перебрався до однієї з менших кімнат. Спокійно переніс ковдру, поклав зброю й одяг на новий стілець і того вечора не повернувся до великої спальні.

Для мене він облаштував дерев’яну бочку — просту, але міцну. Щовечора приносив гарячу воду, ретельно перевіряючи, чи не надто вона гаряча, чи холодна. Був уважним у дрібницях. І це насторожувало більше, ніж якби він був жорстким чи байдужим.

— Чому для тебе так важливо митися щодня? — запитала я, стоячи у дверях.
Голос звучав тихо, але в ньому прозирала щира цікавість. Мене справді дивувала ця його звичка — у нашому краї щоденні купання були дивиною.

Грег саме наливав останнє відро, обережно заливаючи воду, що парує в бочку. Вода виблискувала в світлі свічок, а пара підіймалась угору, розмиваючи контури його обличчя.

— Я з півночі, — відповів він спокійно, не повертаючись. — Там спека вдень така, що дихаєш — наче ковтаєш вогонь. До вечора тхне потом, як від коня після перегонів. Ми всі миємось щодня. Там це звично.

Я злегка нахилила голову, стискаючи шаль, якою була обгорнута.

— Ніколи не була на півночі Фалгару… — визнала я з сумною усмішкою. — Батько не дозволяв мені подорожувати. Казав, що шлях — для чоловіків, а не для доньок шляхетного роду.

Точніше мама передавала його слова, коли я плакала в кімнаті після від’їзду батька.

Грег мовчки перевірив воду рукою, потім коротко кивнув:

— Можливо, колись поїдемо. Вода готова. Покличеш — принесу одяг для прання.

Я кивнула у відповідь. Його голос був спокійним, рівним, майже лагідним. Без примусу, без напруження — і саме це викликало в мені внутрішній спротив. Я чекала чогось іншого. Вони всі хотіли від жінки одного — але він... здавався інакшим. Це лякало.

Коли двері зачинилися за ним, я з полегшенням зітхнула і підсунула стілець до дверей, як робила кожної ночі.

Я боялася.

Не того, що він може зробити мені боляче, а того, що не знаю, ким він є насправді. Цей чоловік був чужим — і водночас проявляв турботу, яка бентежила. Чи може вовк бути лагідним, щоб згодом вкусити сильніше?

Навіть у воді я не могла розслабитися. Постійно прислухалася — чи не скрипне підлога, чи не повернеться він надто рано. Тепло бочки огортало тіло, але не серце. Душа була скута холодом страху, тривоги й самотності.

Перед сном я знову підперла двері. Це не було зневагою. Це був захист — від світу, від себе, від невідомого.

У цьому новому домі, серед чужих стін, я ще довго почуватимусь вигнанкою зі свого життя. І лише приглушена віра в себе давала змогу зберігати рівновагу.

Кожен день був наповнений нескінченними клопотами, що не залишали ані часу, ані простору для роздумів. Світанки зустрічали мене холодом і тишею, що огортала будинок — ще напівпорожній, але вже живий.

Ткацтво займало більшу частину мого часу: нитка за ниткою, ряд за рядом — я ткала не просто тканину, а саму тканину свого нового життя.

Ми не могли дозволити собі купувати тканини — зарплатні вартового на це не вистачить. Та й не було потреби: ткацький верстат став мені розрадою. У ритмі роботи я знаходила спокій, у візерунках — пам’ять про дім. Я відтворювала орнаменти, що бачила в материній скрині: хвилі, що символізували море; вузли долі; птахів, що несли благословення.

Господарства ми так і не завели, хоча Грег кілька разів пропонував.

— Хоч кілька курей, — казав він. — Буде свіже яйце вранці та щось живе, що кудкудакає.
Та я щоразу відмовлялася. Я ще не була готова. Не хотіла — не могла — звалювати на себе ще одну відповідальність, ще один тягар.

Та з кожним днем дім оживав.

Тепер у ньому пахло не пусткою, а свіжим хлібом, теплими травами, що я підвісила біля печі, запеченою ріпою та ароматом настою з трав. Грег привіз трави із далекого Дракнесу — острова, оповитого легендами, де, за словами старих саг, колись жили дракони.

Кожного вечора, коли небо затягувалося попелястими хмарами, а холод просочувався навіть крізь товсті стіни, я чекала його. Тиша дому змінювалася передчуттям кроків. Я розпалювала піч, гріла воду, варила свіжу кашу з горіхами й медом. У серці з’являлося щось схоже на спокій, хоч я й не визнавала цього перед собою.

Грег завжди приходив втомлений, але незмінно посміхався, вдячно киваючи, коли брав кружку з настоєм. І щоночі, притулившись спиною до грубки, я просила його розповісти про Дракнес.

— То правда, що там можна знайти кістки драконів?

— Правда, — усміхався він.

— А ми колись поїдемо туди?

— Обов’язково, — завжди відповідав він. — Я покажу тобі місце, де з неба падає зоряний пісок, і ліс, у якому дерева співають, коли дме вітер з моря. Там живуть мої друзі, і вони приймуть тебе, як свою.