Розділ 3

Розділ 3

Дорога до Кальдору зайняла понад місяць. Не тому, що шлях був надто далеким — хоч і не близьким, — а тому, що кожен день приносив нові випробування. Ми рушили ще восени, але вже з перших днів було ясно: зима стоїть на порозі. Дощі не припинялися тижнями, змиваючи ґрунтові дороги й перетворюючи стежки на суцільне багно. Колеса возів вгрузали в глині, доводилося злазити й витягати їх вручну, підкладаючи хмиз або розплітаючи мотузки з сідел.

Коні спотикалися і швидко втомлювалися; один загубив підкову, й довелося зупинитися в хуторі, де коваль лише знизав плечима: «Заліза не вистачить на всіх». Підкову зняли з мертвого коня — він не витримав переправи через крижану річку. Тоді ми втратили двох людей.

Чим далі — тим холодніше ставало.

Пальці не відтавали, дихати було боляче. Дрібний, колючий сніг сипав, ніби бажаючи проникнути крізь шкіру. Вози тріщали від морозу, деревина ламалась. Один віз зламався на самому порозі перевалу, і частину вантажу довелося залишити — не було ні рук, ні сенсу боротися далі.

Ночували просто неба або в покинутих хатинах. Частіше — під деревами, під полотном, яке ледве захищало від пронизливого вітру. Вранці прокидалися під шаром інею, мов під саваном. Губи кровили, пальці тріщали — навіть найміцніші бурчали від холоду. Хтось кашляв так, наче душу виривало. Їжа мерзла просто в торбах. Пили розтоплений сніг — холодний, як лезо.

Ми в’їхали в Кальдор не як переможці — а як ті, хто вижив. І коли я злазила з воза, здавалося, навіть земля під ногами тремтіла від утоми.

Будинок, до якого мене привезли, здався непривітним. З димоходу не йшов дим, вікна були без світла й фіранок, темні стіни — мовчазні. Двір занесло снігом. Коли Грег відчинив двері й мовчки впустив мене, у кімнаті пахло затхлістю і порожнечею — так пахне дім, який довго ніхто не любив.

— Вибач... — тихо промовив він. — Я не встиг нічого підготувати. Щойно дізнався про наші заручини — твій батько вже наказав вирушати.

— Я розумію, — відповіла я, помічаючи, як йому ніяково. Він соромився холоду, пустки й тиші. Але всередині мене жила надія — надія, що цей дім колись стане теплим. Ближчим.

— Ми привезли все необхідне. І в мене є кілька днів — я допоможу з облаштуванням.

— Це буде добре. — Я ступила в будинок, що мав стати моїм.

Після вузького передпокою відкрилася велика кімната з масивним столом і стільцями, покритими шаром пилу. Вздовж стіни стояли порожні полиці, мовчазно чекаючи на нове життя. Я уявляла, як вони наповняться книгами, глечиками з травами і дерев’яними статуетками, вирізаними садівником — речами, які мама довго не хотіла відпускати, поки я не довела їй, що вони потрібні мені тут.

За чотирма дверима — спальня з великим ліжком і дві менші кімнати — дитячі чи, можливо, для гостей. Або для майбутнього, про яке ще зарано думати.

Кухня зустріла порожнечею, але піч була свіжо обмазана глиною. Її запах нагадав мені кухню маєтку, пісні куховарки й тепло в моїх руках, коли я ліпила глиняні латки на піч.

У коморі — нові полиці, пахли смолою, кілька скринь, доглянуті й готові зберігати запаси. Хтось піклувався про основу дому, але не про його душу.

Він був гарний. Але чужий.

Слуги батька залишили скрині — і поїхали. Навіть Аниську не дозволили забрати з собою. Вона впала перед батьком на коліна, стискаючи хустку, благала його, але він лише холодно промовив:
— Ти працюєш на мене, а плати вартового не вистачить, щоб тримати хатню дівчину.

Я стояла посеред кухні, слухаючи глибоку тишу, яку не порушував навіть вітер за вікном. Тут не було ані дзвону посуду, ані сміху, ані запаху свіжого хліба — лише я, голі стіни й м’який сніг, що вкривав подвір’я.

Грег мовчки заносив останню скриню.

Не могла збагнути, чому він так зі мною поводиться. Невже воля короля була сильнішою за те крихке тепло, що час від часу пробивалося крізь його мовчазну суворість? Невже цього вистачило, щоб розірвати ту тонку нитку, яка, хоч і натягнута, все ж єднала нас?

Я пам’ятала ті несміливі прояви ніжності: коли він повертався з поїздок, діставав з-за пазухи барвисті стрічки, підкидав їх угору, а я, сміючись, ловила їх і вплітала у волосся. У ті миті він не був суворим чоловіком, якого боялися всі. Він був просто татом — не надто вправним у любові, але теплим.

Згодом стрічки змінилися на тканини — розкішні, яскраві, іноді надто вишукані для  молодої дівчини. Я сама шила з них сукні — з гордістю й натхненням. Одягала їх, щоб зустріти його. Він завжди хвалив мою роботу, торкався подолу й казав:

— Маєш око справжньої майстрині.

Обіцяв привозити ще більше тканин.

Але все змінилося після одного приїзду з Кальдору.

Його обличчя стало жорстким, погляд — відстороненим. Усмішка зникла. Лишилися лише слова «треба», «так буде краще», «не переч».

Відтоді він більше не привозив мені тканин.

***

На вечерю ми їли просту їжу з таверни, де ночували минулої ночі. Завтра доведеться готувати самій. Хоч у печі вже палав вогонь, повітря в будинку залишалося сирим і холодним. Я загорнулася в теплу шаль і повільно помішувала кашу, яка трохи пригоріла.