2.2

Гуляння промайнули повз мене, мов сон, у якому я була лише тінню. Сиділа серед натовпу, але не чула нікого. Сміх, музика, тости — усе зливалося в глухий гул, ніби я слухала їх з-під води.
Це свято було не моїм.

Танці, страви, усмішки — усе це було витвором батькової волі. Йому потрібне було видовище. Потрібне підтвердження перед родичами, що все йде «як слід». І я, покірна дочка — гарно зачесана, мовчазна — грала свою роль.

Всередині ж була порожнеча.

Наче хтось вирізав із мене серцевину. Хотілося лише одного — зникнути. Розчинитися в тиші, у тіні, у собі. Забути про рушник, обіцянки, вінець, привітні дотики й плескання по плечу.

Хотілося іншого життя. Без поглядів, без тиші, що важить більше за крик.
Але чи можливо це? Ні. Все вже вирішено. Шляху назад немає. Лише вперед — навіть якщо дорога веде в темряву.

Я сиділа, втупившись у крихту на столі, коли відчула, що Грег підвівся. Поглянула на нього краєм ока. Світло вогнищ грало на його обличчі. Він був спокійний, навіть трохи усміхнений. В очах — розуміння.

— Нам час піти, — сказав він тихо, нахилившись ближче.

Хотілося сказати «ні». Залишитися тут, у знайомій внутрішній темряві. Але я не могла.

Перед храмом Лади батько говорив зі мною. Не докоряв — просто дивився своїми втомленими очима й говорив, наче вкладаючи в мене свою останню надію. Нагадав, що гідність — не вибір, а обов’язок. Особливо для таких, як ми.

Я тоді мовчала. Слухала. В очах стояли сльози, але я не пустила їх. Бо вже навчилася бути мовчазною нареченою. А значить — мала навчитися бути мовчазною дружиною.

Я заплющила очі.

Вдихнула повітря, насичене пахощами квітів і винного диму. Потім — ледь помітно кивнула.

І взялася за його руку.

Його пальці стиснули мої — обережно, несміливо. У цьому дотику було тепло. Постійне, спокійне. Наче світанкове сонце.

Він не глянув на батька. Не шукав схвалення. Ніби в усьому світі були тільки ми.

Тихо, мовчки, ми вийшли зі святкової зали. Коридором у напівтемряві, повз відчинені двері, крізь сміх і музику, що затихали за нашими спинами.

Йшли поруч, ледь чутно ступаючи по кам’яній підлозі. Повз гобелени, вінки з квітів і погаслі свічки.

Кімната, до якої він мене вів, губилася серед численних гостьових покоїв. Звичайна, непоказна ззовні, без претензії на розкіш — але саме в ній мало розпочатися моє нове життя.

Мама розповідала про те, що буває за дверима спальні — пошепки, соромлячись навіть власних слів. У її спогадах був біль. Я не знала, чи справдяться її слова, чи все буде інакше.

Я боялася.

Поговорити з кимось не наважувалась. Сором стискав, як крижане покривало. А ще — я знала: варто мені довірити хоч слово, батько дізнається. І тоді сором стане нестерпним — гіршим за будь-який біль.

Тому йшла мовчки, дивлячись униз, а пальці тремтіли. Тепло його долоні ще лишалося на моїй шкірі, але не заспокоювало — навпаки, серце калатало все голосніше.

Кам’яна підлога здавалася холоднішою, повітря — густішим. Мовчання між нами навивалося, як гроза над морем.

Кожен крок наближав мене до дверей, за якими все зміниться. Моя кімната, дівоча тиша, звичне ліжко — усе залишалося десь позаду, в іншому житті. Попереду — невідомість, загорнута в тканину обов’язку.

Коли переступили поріг, щось здригнулося в мені. Вигаданий спокій розтанув.

Сльози підступили до очей, обпікаючи зсередини. Я не плакала — просто ковтала їх разом із соромом, що палахкотів у грудях.

Грег відпустив мою руку й без слів рушив углиб кімнати. Я застигла біля дверей, ніби не могла змусити себе рухатись. Руки судомно стискали край спідниці, нігті впивалися в тканину.

Він, здається, не помічав мого стану. Скинув сорочку, підійшов до відра з водою, вмочив тканину і почав обтиратись.

Рухи були спокійні, звичні. Не поспішав, не вагався — як той, хто знає, що має бути зроблено.

Свічки кидали на його спину чітку тінь — мужню, незнайому.

Я стояла, мов вросла в підлогу, не розуміючи, ким маю бути зараз: дружиною? жінкою? тінню себе колишньої?

Мій чоловік мав гарне тіло. Я крадькома розглядала його з-під вій — соромилась, але не могла відірвати погляду.

Вода стікала по лопатках, ковзала вздовж талії й губилася під паском. Струмені мерехтіли, мов розтоплене срібло.

Я не помітила, коли він обернувся. Його погляд — прямий, спокійний, трохи здивований — зустрів мій. Я завмерла. Лише коли він розвернувся всім тілом, схаменулась і заплющила очі.

Ніби це могло мене сховати.

Я почула кроки.

І завмерла.

Чекала.

Чекала, що він підійде. Що буде, як у тих розповідях, що чула — про молодого конюха, який після весілля ніс дружину на сіник, а звідти лунали стогони. Я не знала, чи це біль, чи насолода, але жінка завжди поверталась з усмішкою.