Розділ 2

Розділ 2

Ліс навколо мене був темний і тихий. Поодинокі сонячні промені пробивалися крізь густу крону дерев, ніби вагалися торкнутися моєї душі, розтерзаної тривогою. Я йшла між стовбурами, серце стискалося так, що здавалося — от-от розірветься.

Записка від Тіра була простою.

«Чекаю тебе на галявині»

Але тепер, стоячи тут, серед цієї мовчазної тиші, я боялася його погляду. Боялася болю в ньому.

Він з’явився з-за дерев — мов тінь, яка знала, що їй болітиме. Його очі одразу впіймали мої. У них ще жевріла надія.

— Приїхав твій батько. Нарешті ти будеш моєю.

Він наблизився й обійняв мене, нахилився, щоб поцілувати в щоку.

Я мимоволі відвернулася.

— Хіль? — прошепотів він. У його голосі бриніла тріщина. — Що сталося?

Я зробила кілька глибоких вдихів, збираючи волю в кулак. Нарешті змогла прошепотіти:

— У мене є наречений.

Мовчання різонуло повітря. Тір завмер. Лише його погляд потемнів, мов небо перед бурею.

— Що ти сказала?

— Скоро я вийду заміж, — тихо, як молитву прощення.

Він зробив крок назад, ніби від мого голосу вдарило хвилею.

— Це жарт? — його голос зривався. — Скажи, що це жарт.

Я мовчала.

— Ти ж клялась, Хіль. Ти тримала мою руку й казала, що завжди…

Він обірвав себе. Очі спалахнули — не гнівом, а відчаєм.

— Чому? — прошепотів. — Ти сама обрала це?

Я хитнула головою.

— Батько вирішив, — ледве чутно. — Я… не мала вибору.

Він довго мовчав. Потім зробив крок ближче. Його обличчя було бліде, мов попіл.

— А голос? А серце? В тебе що, нічого не залишилось? Ти хоч боролась?

Я затремтіла.

— Я боялась.

— Боялась? — його голос зломився. — Ти мала боротися за нас. За те, що було між нами. А ти мовчала… І тепер я стою тут, як дурень, а ти… вже не моя.

Сльоза скотилася щокою.

— Я не хотіла тебе зрадити…

Він обернувся. Кілька секунд стояв мовчки. Потім сказав, тихо, але кожне слово — як лезо:

— Запам’ятай цей день. Бо це день, коли ти втратила не мене — а себе.

І пішов, не озираючись.

Я лишилась одна. Серед дерев, серед осіннього листя, що повільно опадало, мов усе те, у що я ще вірила.

Ліс мовчав, і в цій тиші мій біль був гучнішим за крик. Сльози текли самі — не стримувала. Вони змивали все: сором, образу, страх. Прокляття сипались у порожнечу — на батька, на короля, на долю. Лише дерева слухали мовчки.

Раптом — кроки. Тихі, але чіткі.

Я обернулась різко.

— Грег? — у голосі холодніше, ніж подив. — Ти що тут робиш? Слідкуєш за мною?

— Так, — коротко, як удар батога.

— Ти не довіряєш мені? — голос дрижить.

— Ти пішла одразу після того, як прочитала записку. Я мав знати, куди ти йдеш.

Його голос — мов лід, а очі — темні й уважні.

— Я сказала, що виходжу за тебе. Цього мало?

— Чув, — кивнув. Тихо. Без тріумфу.

— Тоді залиш мене.

— Не можу.

Його впертість розбурхала у мені бурю.

— Я хочу побути наодинці!

Він зробив крок ближче. В очах — незворушність. Але під нею щось ще: тривожне тепло, мов вугілля що тліє.

— Хіль, ти моя наречена. Я не можу залишити тебе, коли тобі боляче.

— Наречена — ще не кохана! — різко. — Ти своєю появою зруйнував мені життя!

Він не відступив. Лише опустив погляд. У голосі з’явилась тінь втоми:

— Повір, ти зробила те саме зі мною.

Мене це зупинило. Серце стукнуло болючіше.

— Що ти сказав? — ледь чутно.

— Це довга історія. Колись розповім. А зараз... твоя мати, певно, вже занепокоєна — тебе давно немає.

— Не змінюй тему, — перебила я. — Кажи зараз. Я маю право знати.

У його погляді щось здригнулося. Мов маска тріснула.

— Я не прагнув цього шлюбу, Хіль. Не мріяв стати чоловіком жінки, яка не дивиться на мене з ніжністю. Але ми з тобою — пішаки в грі королів. І якщо ти не проти… я не хочу бути тобі ворогом.

Пауза.

— Дозволь бути другом.

Він простягнув руку. Повільно, наче до дикої пташки, яку легко злякати.

У мені все кричало: ні! Хотілося відсахнутись, втекти.