Розділ 1

Розділ 1

Нарешті, після тижня сірого неба й нескінченного шепоту дощу, над Ведалосом прорвалося світло. Сонце — рідкісне, мов ласкавий гість у цих осінніх краях — ковзнуло по дахах, торкнулося верхівок дерев, вдихнуло барви в пожовкле листя. Повітря раптом стало легким, прозорим, живим, і в моєму серці з’явилася тиха радість.

Я вже не могла всидіти в домі — серце тріпотіло між бажанням вибігти до саду і страхом, що мене зупинять. Там, серед пізніх яблук — повних сонця, соковитих і терпких на дотик — ховалася свобода, до якої я так прагнула.

Вишивання й ткацтво — справа гідна господині, і мама наполегливо вчила мене цьому. Але нитки й голки не дзвенять, як вітер у гіллі, не пахнуть, як спогади про яблуневий цвіт. Сьогодні ми мали збирати озимі яблука: ті, що вперто тримаються за гілки — для зимових запасів у погребі, а ті, що м’яко впали в траву — для джему. Мамине варення знане в усьому Ведалосі, й щоразу, коли про нього згадують, я відчуваю тиху гордість, хоч іноді ця гордість відчувається тягарем.

— Мамо, ти готова? — спитала я, зазираючи до її кімнати втретє, ледве стримуючи нетерплячий подих і хвилювання, що мене можуть посварити за мою імпульсивність.
Невже ще ні? — подумала я, тримаючи в собі бажання вголос висловити своє нетерпіння. Я б на її місці вже десять разів оббігла весь сад!

— Хіль, не поспішай, — долинув спокійний, лагідний голос мами. — Жінці личить терпіння.

Я кивнула, хоча в душі мене вже колотило нетерплячкою, але знала: сперечатися не можна.

Нарешті вона з’явилася у дверях. Її волосся, зібране в тугу косу, пахло сушеним чебрецем і м’ятою. Очі — ясні, спокійні, мов ранкове небо, яке сьогодні, здається, розвиднілося тільки для неї. Здавалося, з її приходом світ сповільнювався, і я опинялася під її тихою, але невблаганною владою — мов ріка, що тихо огинає камінь, здавлюючи його силою.

— Ну що, ходімо? — промовила вона, і в простому питанні відчувалося стільки тепла, що я розтанула всередині, хоча одночасно відчувала, як тягар очікувань стискає мене зсередини.

Я миттю підскочила, підхопила її під руку й майже побігла до виходу, відчуваючи радість та страх одночасно.

— Не поспішай так, Хіль, — усміхнулась мама, м’яко сміючись. Я відчула її тепло, але й те, що за усмішкою ховається невидима межа, яку мені не варто переступати. Все ж я знала: їй приємна моя завзятість, та є межі дозволеного.

Нас зустрів аромат вогкої землі, ще сирої після дощів, і золото осені, що зливалося з листям у повітрі й осідало нам на плечі. Нарешті. Нарешті цей день починався, але чи буде він справді моїм?

У нашому маєтку ми з мамою завжди були вдвох. Так було змалку — і з роками ця тиша перетворилася на особливий простір, наш жіночий світ. Спокійний, теплий, наповнений запахами пирогів і шелестом тканини, що народжується з веретена.

Батько та старший брат живуть серед великої політики, завжди в Кальдорі. Один — радник при королі, інший — Горм, вірний товариш принца. Їхнє життя минає у залах, де звучать великі рішення, де союз важить більше за слово. Вони приїздять лише на свята або коли треба владнати справи землі. Їхнє прибуття — як вітер зі столиці: шумне, з кіньми, слугами, дарунками. Але щойно ворота знову зачиняються — ми з мамою залишаємося наодинці, і тоді починається наше справжнє життя.

Ми можемо бути собою.

Пекти хліб, що надто швидко зникає з миски. Розчісувати одна одній волосся біля вікна. Ділитися думками, які не скажеш нікому іншому.

Наше мовчання — затишне, як вовняна хустка.

Наші дні — рівні й тихі, як ріка, що нікуди не поспішає.

Мама — мій берег. Поки вона поруч, я не боюся бурі. І ким залишатися.

Збирання яблук давно перестало бути обов’язком — це була гра, змагання, наповнене сміхом, примовками та запалом, що не згасав. Я прудка, намагалася випередити матір, ловлячи плоди в поділ сукні.

Вона — спокійна й невимушена — назбирувала не менше, та ще й найкращі.

Цього разу, йдучи між яблунями, мама спинилася, кинула оком на мій кошик і лукаво усміхнулась:

— Хіль, а що, як цього року покличемо інших? Зробимо справжнє змагання, не лише для нас.

Я здивовано підвела брови:

— Інших? Ти про дівчат із дому?

Я зніяковіла, подумавши про нових учасниць — а чи встигну я з ними?

— Атож. Садівник, кухарі, дівчата — вони знають ці дерева не гірше за нас. Було б чесно дати їм шанс. Та й веселіше, чи не так?

Я розсміялася — голосно, щиро:

— Гаразд! Але тільки якщо головним призом буде твій джем. Ніяких компромісів.

— Саме так, — урочисто мовила вона. — Баночка джему з моїх рук — от і головний трофей.

І справді, вона зварить його сама — з яблук, що впали на м’яку траву, додавши меду, кориці й щось ще — свій маленький секрет. У Ведалосі всі знають, що краще варення не знайти навіть на ярмарку.

Скоро в саду зібралися всі: садівник, дівчата з горниці, хлопці з комори. Хтось квапливо витер руки, хтось весело жартував, поправляючи хустку… У повітрі відчувалась легка напруга перед початком змагання. Мама стояла з посмішкою, а я відчула: наш затишний день перетворюється на свято.