- 16 -

Лют Марск задоволено схрестив руки на грудях, підпираючи стіну. Він не виглядав стомленим після тренування, а його зухвале обличчя, на якому й сліду не лишилося від зламаного носа, так і просилося на ще один такий удар. Шпиталь при легіоні Вогняного Аспіда справді вражав, лікуючи переломи так швидко.

— Чого тобі? — буркнула Івена, зовсім не налаштована на розмову з ним.

Він випростався, розрівнюючи широкі плечі, перегороджуючи їй дорогу. Його світле хвилясте волосся на маківці, яке діставало його кінчика вух, було ще вологим від тренування, й закрутилося здавалося ще більше. Коротко стрижені скроні на яких по обидва боки, були вибриті дві рівні смуги впадали в око. Не те щоб зачіска Люта Марска була винятковою, вона вже просто десь бачила цю зачіску. Десь в закутках пам’яті, щось підказувало, що вона вже перетиналася з Марском, але Івена не могла згадати де і при яких обставинах.

— Хотів перепросити, — зухвала посмішка іронізувала всі його слова.

— Пха! Так я тобі й повірила, — Рейн зіперлася на стіну спиною, живіт продовжував пульсувати болем.

Стоячи в невеличкій кишені зі стін палацу, вони були повністю схованим від решти солдатів, і через це, Івена  відчула дивний морозець по шкірі. Лют завжди багато базікав про свої неперевершені вміння, і більшість з них вмінь були пустою балаканиною, але все ж дещо було очевидним. Марск був набагато фізично розвинутий та вправніший за Рейн.

«Не поб’є ж він мене», — промайнула думка в її голові.

Рейн знову поглянула на свого співрозмовника, розглядаючи його детальніше. Він був аж надто незнайомим-знайомим.

— Так складно повірити, що я справді можу просити вибачення?

Обличчя Марска відразу стало серйозним. Аж надто серйозним.

— Тобі б грати в театрі, всі головні ролі були б твої, — спробувала Рейн пожартувати, глянувши на нього спідлоба.

— Івено, досить приховувати справжню себе за цими тупими жартами, — він зробив крок їй на зустріч.

— Від коли ти мене так добре знаєш?

Івена відступила крок назад. Не подобалась їй ситуація, яка склалася. Пропотівша форма, пульсівний біль в животі й компанія Марска, зовсім не той розклад, який був їй потрібен. Гарячий душ, тепле ліжко, та знеболювальне, ось про що вона мріяла.

— Може мені цікаво дізнатися, — він всміхнувся, демонструючи свої білосніжні зуби.

Лише зараз Рейн помітила, що в Люта верхні ікла були набагато більші, ніж у звичайних людей, а нижні передні два зуби були трохи кривими. Вона взагалі ніколи до цього моменту не розглядала його зовнішність, а тепер це було просто не можливо при такій близькій відстані.

«Я точно десь бачилася з ним! Я пам’ятаю ці ікла! Їх з нічим не переплутаєш, але чому я нічого не можу згадати…»

Сірі очі Марска спалахнули дивною цікавістю, а його світла шкіра на вилицях напружилася.

— Що ти від мене хочеш? Говори прямо, я поспішаю.

— Куди?

— Ти не відчепися?

— Ні.

— До шпиталю! Мені потрібен цілитель, — на останньому Івена практично гаркнула, відчуваючи, як біль достигнув її максимуму.

В її очах ледь не двоїлося, а у вухах стояв дивний шум.

— А що з тобою не так? — Лют бачив каплі поту на її чолі, які інтенсивно виступили. — Давай тобі допоможу! — Він галантно підставив їй свою руку.

— Від тебе тхне, — скривилася Івена, коли він підійшов аж надто близько.

— Ти також не пахнеш фіалками. Хапайся за руку, чи хочеш, щоб я тебе поніс на руках і розвіяв всі чутки які ходять по всьому легіону про тебе.

Марск як і Івена, не прийняв душ після тренування. Вона зробила висновок, що він точно чекав, ще з моменту, коли старший лейтенант їх розпустив.

«Звідки він знав, що я піду до шпиталю?!»

— Ти ж ці чутки й сам розпустив!

— Не я! — він говорив щиро. — Справді не я. Так ти приймеш мою кляту допомогу чи ні? — тепер гарчав Лют.

Їй справді було боляче. Вона вхопилася за руку Марска, й невеличкими кроками попрямувала до шпиталю. Сили її покинули в самий негодящий момент. Рейн різко посунулася, втративши рівновагу під ногами, буцімто хтось навмисне вибив її з колії. Реакція Люта була швидкою. Він стиг підхопити її, не давши впасти, а потім взагалі з легкістю підійняв на руки.

Це був дивний дует, і вона була щиро рада, що в цей час решта курсантів були у своїх кімнатах, а старші солдати на завданнях або ж на лекціях.

— Встиг, — всміхнувся він, тримаючи її міцно на своїх руках.

Його обличчя було надто близько, і лише зараз Рейн відчула солодкуватий запах фіалок, і її при цьому не нудило. А мало б. Велика вдячність капітану, яку вона так йому й не виказала.

— Ти справді нічого не говорив? — тихо вона запитала його, вже перед дверима шпиталю.

— Ні, не говорив. Це все справа рук Лаідди. Ти їй чимось насолила?

— Не прикидайся, ніби ми з тобою друзі.