Розділ 30

Калеб: 

Коли наш Зоряний Ковчег пробив хмари рідної планети, я вперше за довгий час відчув запах дому — запах дощу, хвої та магії, що розквітає. Під нами розкинулася Академія. Вона більше не була фортецею в облозі. Тепер це було місто-сад, де срібне листя Древа Вічності сяяло так яскраво, що його було видно навіть із космосу.

— Дивись, Калебе, — Райна підійшла до краю палуби, її рука лягла на мою. — Вони всі там.

На головній площі зібралися тисячі. Демони з вогняними знаками на руках, люди-вершники на своїх молодих драконах, кіцуне з пухнастими хвостами, що переливалися всіма кольорами веселки. І серед них — делегація з Акваріса у водяних сферах та вогняні фенікси, що кружляли в небі, вітаючи нас.

— Ласкаво просимо додому, капітане, — пролунав у моїй голові голос Айдена. Він тепер не мав тіла, але його присутність відчувалася в кожній гілці Древа, у кожному механізмі корабля. Він став душею нашої планети.

Ми приземлилися. Коли трап опустився, назустріч нам вибігла Мія. Вона була вже не тією наляканою дівчинкою. Її дев'ять хвостів гордо піднялися вгору, а в руках вона тримала Книгу Резонансу — той самий літопис, який ми почали писати разом.

Райна : 

Я зійшла на землю і відчула, як вона пульсує під моїми ногами. Це була вдячність планети.

— Ми повернули вам зорі, — прошепотіла я, дивлячись на натовп.

Королева Наяда підійшла до мене і схилила голову.

— Ви повернули нам не просто зорі, Райно. Ви повернули нам право обирати свою долю.

Вечір перетворився на велике свято. Це був Бенкет Усіх Світів. Під Древом Вічності стояли столи, де демони пригощали людей нектаром із підземних квітів, а фенікси зігрівали своїм теплом тих, кому було холодно.

Калеб стояв біля Сонцесяйного, який нарешті скинув свої важкі зоряні обладунки. Мій Обсидіан ліг поруч із ними, дозволяючи маленьким дітям-кіцуне гратися зі своїми крилами.

— Знаєш, — Калеб підійшов до мене, тримаючи два кубки зі срібним соком. — Я ніколи не думав, що «демон» і «вершник» зможуть просто... сидіти поруч і дивитися на захід сонця.

— Це і є Резонанс, Калебе, — я посміхнулася, притуляючись до його плеча. — Це коли два зовсім різних звуки створюють одну ідеальну мелодію.