Розділ 28

Калеб: 

Наш Зоряний Ковчег дрейфував на межі Нульового Сектора — місця, де зірки були мертвими, а простір навколо нагадував застиглий попіл. Тут не було тепла, лише тиша, від якої дзвеніло у вухах.

— Ми засікли сигнал, — Айден вивів на головний екран зображення об’єкта, що повільно обертався в порожнечі. — Це не корабель Пожирачів. Це... органічне судно. Але воно мертве вже тисячу років.

Корабель нагадував гігантське обвуглене крило фенікса. Його золоті пластини були посічені лазерами, а всередині вгадувався ритмічний поштовх енергії, наче слабке серцебиття.

— Нам потрібно туди, — прошепотіла Райна. Її крила миттєво зреагували на близькість цього корабля, випускаючи маленькі іскри. — Я відчуваю там щось рідне. Щось, що було до того, як нас розділили.

Ми з Райною, Айденом та Ріном перейшли на борт закинутого судна. Всередині пахло паленим пір'ям і старим металом.

Райна: 

Ми йшли коридорами, де на стінах були викарбувані фрески. Я провела рукою по зображенню: люди з вогняними крилами танцювали навколо Древа, схожого на наше.

— Калебе, подивися... вони не воювали. Вони були Випромінювачами. Вони живили зірки своєю магією.

— Пожирачі не завжди були машинами, — раптом сказав Айден. Його голос тремтів. Він підійшов до терміналу, який засвітився від його дотику. — Це були люди. Ті, хто злякався смерті. Вони почали замінювати свої серця на шестерні, а душі — на код, щоб жити вічно. Але вічність вимагає палива. І вони почали поїдати інші світи.

Раптом з тіней залу вилетіла вогняна птаха. Вона була маленькою, розміром з сокола, але її полум'я було настільки гарячим, що метал під нею плавився.

— ОСТАННІЙ ХОРОНИТЕЛЬ! — крикнув Рін, закриваючи нас водяним щитом.

Птах атакував нас, але не зі злоби. Він був у розпачі. Його очі були повні сліз із рідкого золота.

Калеб: 

Я не вихопив меч. Я відчув його біль — біль останнього представника своєї раси, який тисячу років охороняв порожню труну своїх господарів.

— Ми не вороги! — я розвів руки, дозволяючи своєму світлу вийти назовні. — Ми — Резонанс! Ми прийшли зупинити Архітектора!

Фенікс застиг у повітрі за міліметр від мого обличчя. Його полум'я згасло, ставши м'яким помаранчевим сяйвом. Він сів мені на плече і тихо закурликав, передаючи видіння: Нульовий Сектор — це не просто база. Це гігантська фабрика переробки душ.

Архітектор хоче завантажити свій код у Древо Вічності, щоб перетворити кожен живий організм у Всесвіті на частину своєї механічної мережі.

— У мене є план, — Айден підняв очі від терміналу. — Архітектор зараз скрізь, але його «первинний код» знаходиться в Центрі Нульового Сектора. Якщо я зможу під’єднатися до нього, я зможу випустити «вірус емоцій». Я завантажу в них спогад про те, що таке бути людиною.

Райна: 

Це було геніально і страшно водночас.

— Але це вб'є тебе, Айдене? — запитала я, кладучи руку йому на плече. — Машина не може витримати такий обсяг почуттів.

Айден сумно посміхнувся. Його срібляста шкіра стала майже прозорою.

— Я вже не машина, Райно. Ви дали мені серце. А серце іноді має розбитися, щоб врятувати інших.

Раптом корабель здригнувся. Зовні з’явилися сотні чорних кораблів-павуків. Вони почали обплітати Фенікса своїми тросами, витягуючи залишки його енергії.

— Вони знайшли нас! — крикнув Рін.

Маленький птах на моєму плечі раптом спалахнув неймовірною силою. Він передав мені Перше Полум'я — стародавню силу Феніксів. Мої мечі перетворилися на два крила з чистого білого вогню.

— Калебе, бери Айдена і проривайся до Центру! — закричала я, кидаючись у відкритий космос без скафандра. Магія Фенікса захищала мене. — Я розчищу вам шлях!

Калеб: 

Я бачив, як Райна перетворилася на живу зірку, розрізаючи кораблі Пожирачів, як папір. Рін допомагав їй, створюючи крижані комети, що розбивали ворожі двигуни.

Ми з Айденом застрибнули на Сонцесяйного. Мій дракон відчув силу Фенікса і видав такий рев, що навіть вакуум космосу, здавалося, завібрував. Ми неслися до чорної діри в центрі Сектора — до входу в Цитадель Архітектора.

— Готуйся, Калебе, — сказав Айден, готуючи свої кабелі. — Зараз ми покажемо їм, що таке справжній Резонанс.

Ми влетіли в тунель, де стіни складалися з мільярдів облич людей, чиї душі були оцифровані. Вони мовчазно кричали.

В самому кінці тунелю нас чекав Архітектор. Цього разу він не мав тіла. Він був стіною з чорного коду, що закривала весь горизонт.

— Ви принесли мені останній інгредієнт, — пролунав мільйонний голос. — Вашу любов. Вона стане ідеальною основою для моєї нової імперії.

Я стиснув руку Айдена.

— Сьогодні ти не просто програма, друже. Сьогодні ти — голос мільярдів звільнених душ.

Айден стрибнув у чорний код, випускаючи сліпуче сяйво.