Розділ 24

Калеб: 

Після вибуху Головного Калібру небо над Академією стало прозорим, як ніколи раніше. Уламки ворожих кораблів згорали в атмосфері, перетворюючись на нескінченний зорепад. Я стояв на руїнах Обсерваторії, тримаючи в руках Золото-чорну Квітку, що розквітла на вершині Древа Вічності.

Вона не просто пахла медом і озоном — вона співала. Тихий, ледь чутний ультразвук, який резонував прямо в моїх кістках.

— Це координати, — пролунав голос Райни.

Вона підійшла до мене, знімаючи побитий у боях шолом. Її обличчя було в сажі, але очі світилися дивним спокоєм. Поруч із нею йшов Айден. Колишній шпигун-морф тепер виглядав як звичайний юнак, хоча його рухи все ще зберігали механічну точність.

— Квітка транслює сигнал «SOS», — промовив Айден. Його голос став м’якшим, людським. — Це не лише наш світ був «фермою». Пожирачі тримають у клітках сотні цивілізацій. Система 5-Б, планета Акваріс... вони наступні на деконструкцію.

Я стиснув квітуче стебло.

— Ми не можемо просто сидіти тут і чекати, поки вони знищать інших, чи не так?

Райна посміхнулася своєю фірмовою зухвалою посмішкою.

— Я вже дала команду Сонцесяйному та Обсидіану готуватися. Але цього разу нам знадобиться щось більше, ніж просто дракони.

Райна: 

Тиждень по тому Академія перетворилася на гігантський будівельний майданчик. За допомогою знань Айдена про технології Пожирачів та моєї магії Тіні ми створювали «Зоряний Ковчег Резонансу».

Це був корабель, фундаментом якого стало живе коріння Древа Вічності, а корпусом — метал збитих ворожих крейсерів. Він виглядав як летючий острів, оповитий срібним куполом.

— Вчителько! — Мія підбігла до мене, тягнучи за собою важкий ящик із кристалами. — Ми завантажили запаси їжі та насіння Древа! Ми справді летимо до зірок?

Я присіла біля неї, поправляючи її розпатлані хвостики.

— Тільки добровольці, Міє. Це небезпечно. Ми йдемо в саме лігво тих, хто вважає нас врожаєм.

— Я не боюся, — втрутився Лео, виходячи вперед зі своїм маленьким драконом. — Ви навчили нас, що Резонанс сильніший за будь-який метал. Ми — захисники.

Я відчула гордість, яка обпекла мені серце. Ці діти виросли швидше за будь-яке закляття.

Калеб: 

Ми злетіли на заході сонця. «Зоряний Ковчег» повільно відірвався від землі, супроводжуваний ревом тисяч голосів знизу. Люди, демони та кіцуне махали нам, проводжаючи своїх перших послів у космос.

Коли ми покинули атмосферу, я відчув дивний поштовх. Срібний купол навколо корабля спалахнув, і ми увійшли в Гіпер-Резонанс. Зірки перетворилися на довгі білі лінії.

— Айдене, скільки нам летіти до Акваріса? — запитав я, стоячи на капітанському містку, який був сплетений з гілок Древа.

— У цьому темпі — два цикли, — відповів він, маніпулюючи голограмами. — Але будьте готові. Акваріс — це водний світ. Його мешканці живуть під тиском, який розчавить звичайну людину за секунду.

Раптом корабель здригнувся. З темряви космосу виринули три чорні тіні. Це не були кораблі Пожирачів. Це були органічні істоти, схожі на гігантських скатів, вкритих крижаними шипами.

— Це Мисливці Порожнечі, — прошепотіла Райна, вихоплюючи мечі. — Найманці, яких Пожирачі випускають, коли хтось намагається втекти з «ферми».

Райна: 

Битва в порожнечі була зовсім не схожою на земну. Тут не було звуку, лише вібрації, що передавалися через корпус Ковчега. Мисливці випускали промені абсолютного нуля, намагаючись заморозити наш корабель разом із Древом.

— Сонцесяйний, Обсидіан — на вихід! — скомандував Калеб.

Дракони вилетіли з ангару, їхні нові зоряні обладунки світилися в темряві. Я приєдналася до них, використовуючи магію Тіні, щоб створити ілюзорні копії нашого корабля. Мисливці розгубилися, атакуючи пустоту.

Я бачила, як один із «скатів» готується до тарана.

— Калебе, мені потрібен Резонанс Льоду! — крикнула я в ментальний зв'язок.

Він зрозумів миттєво. Наше спільне закляття перехопило холод ворога і розвернуло його. Гігантський скат миттєво вкрився кригою і розпався на мільйони діамантових уламків.

Калеб: 

Коли останній Мисливець відступив у темряву, ми нарешті побачили її. Планета Акваріс. Вона світилася ніжним бірюзовим кольором, але навколо неї була гігантська металева сітка. Пожирачі буквально тримали планету в рибальській сітці, висмоктуючи енергію з її океанів.

— Подивіться на монітори, — сказав Айден.

На екрані з’явилося зображення з глибин. Під водою, в скляних куполах, тисячі істот із перетинками та плавниками схилили голови в молитві. Вони не мали зброї. Вони мали лише пісню, яку я чув раніше від нашої Квітки.

— Вони кличуть нас, — Райна підійшла до краю палуби, дивлячись на далеку бірюзову кулю. — Вони чекають на тих, хто покаже їм, як розірвати сіті.

Я поклав руку на стовбур Древа, що живило наш Ковчег.

— Ну що ж, — сказав я, дивлячись на своїх учнів, на Райну та на Айдена. — Розділ 25 буде мокрим. Приготуйтеся до занурення.

Ковчег почав входити в атмосферу Акваріса, обгортаючись вогняним щитом. Ми йшли визволяти наш перший світ.