Розділ 22

Калеб: 

Ковчег Пожирачів відступив, але його червона тінь все ще отруювала наші сни. Я стояв у гігантській кузні, яку ми збудували прямо в корінні Древа Вічності. Тут жар підземної магми Еребуса змішувався з крижаним диханням небесних островів.

Перед мною лежали обладунки для Сонцесяйного. Це не була звичайна сталь. Ми використали «Зоряний Кришталь» — уламки збитого нами дрона-женця, переплавлені з моєю магією світла.

— Ти впевнений, що він зможе в цьому дихати? — пролунав голос Райни.

Вона вийшла з тіні, тримаючи в руках креслення. Її очі світилися від безсонних ночей, проведених у бібліотеці.

— Це не просто обладунки, Райно, — я провів рукою по дзеркальній поверхні металу. — Це герметична система. Резонанс усередині створює замкнену атмосферу. Тепер Сонцесяйний і Обсидіан зможуть вилетіти за межі купола. Вони стануть першими Зоряними Драконами.

Сонцесяйний підійшов до мене і ткнувся носом у моє плече. Він відчував небезпеку, але в його золотих очах не було страху — лише дике бажання кинутися в небо і розірвати те червоне око, що сліпило нас щоночі.

Райна : 

Моє завдання було набагато складнішим. Поки Калеб готував «крила», я мала підготувати «розум» нашої планети. Я зібрала Перший Загін учнів у залі Дзеркал. Там було десятеро дітей: п'ять демонів і п'ять людей.

— Сьогодні ви не будете вчитися стріляти вогнем, — сказала я, проходячи повз них. Мої кроки відлунювали в тиші. — Сьогодні ви станете «Дзеркалом Небес».

Я активувала центральний кристал. Над нами виникла голограма планети.

— Ковчег випускає імпульси, які вимикають індивідуальну магію. Щоб вистояти, ви маєте стати єдиним розумом. Якщо один із вас відчує біль — всі мають його розділити. Якщо один побачить ворога — всі мають навести приціл.

Я побачила, як дівчинка-кіцуне на ім’я Мія міцно стиснула руку хлопчика-вершника Лео. Між ними пробігла срібна іскра.

— Ми готові, вчителько, — прошепотіла Мія.

Але в цей момент я відчула холодний протяг. Не фізичний, а магічний. Хтось у цьому залі... хтось не був тим, за кого себе видавав. Я глянула на одного з нових учнів, мовчазного хлопця з холодними блакитними очима на ім’я Айден. Його Резонанс був... порожнім. Наче чорна діра.

Калеб: 

Навчання перервав раптовий гул. Це не був звук двигунів — це був звук самої реальності, яка тріщала по швах. Червона Зірка випустила «Спис Забуття» — величезний промінь концентрованої антимагії, ціллю якого був не щит, а саме Древо Вічності.

— ВСІ НА ПОЗИЦІЇ! — закричав я, вскакуючи в сідло Сонцесяйного.

Обладунки дракона миттєво защепнулися, створюючи навколо нас срібний кокон. Ми злетіли, розрізаючи повітря, яке ставало все рідшим. Поруч зі мною, наче чорна блискавка, летіла Райна на Обсидіані. Їхні нові обладунки відбивали зірки, роблячи їх майже невидимими.

Ми досягли межі атмосфери. Попереду була чорна безодня космосу, розрізана криваво-червоним променем.

— Калебе, ми маємо стати лінзою! — почула я голос Райни в голові. — Використовуй обладунки як дзеркала!

Ми почали обертатися навколо променя, створюючи магічну спіраль. Сонцесяйний і Обсидіан випускали потоки вогню, які заломлювалися в наших обладунках, фокусуючи силу Резонансу прямо в центр «Списа Забуття».

Райна : 

Це було боляче. Здавалося, що мої кістки перетворюються на розпечене залізо. Але я відчувала підтримку дітей знизу. Десять маленьких сердець в Академії билися в унісон з моїм. Вони тримали нас. Вони були нашим якорем у цьому холодному космосі.

— ЩЕ ТРОХИ! — крикнула я, відчуваючи, як уламки в моєму тілі пульсують на межі вибуху.

Раптом промінь почав змінювати колір. З червоного він став фіолетовим, а потім — білим. Ми перехопили контроль! Спис Забуття розвернувся на 180 градусів і вдарив назад, прямо в один із допоміжних кораблів Ковчега.

Величезний вибух осяяв темну сторону Місяця. Металевий гігант розпався на тисячі уламків.

— Ми зробили це! — я хотіла посміхнутися, але в цей момент мій зв’язок з Академією обірвався.

— Райно! — закричав Калеб. — Дивись униз!

Я глянула на землю. В самому центрі Академії, біля Древа Вічності, стався вибух. Хтось вимкнув захисний контур зсередини. Айден. Той самий учень з порожнім Резонансом. Він стояв біля коріння, тримаючи в руках Чорний Кристал — пристрій зв’язку Пожирачів.

Калеб: 

Ми пішли на стрімке зниження. Сонцесяйний склав крила, перетворюючись на вогняний метеор.

— ЯК ВІН МІГ?! — лють закипала в мені.

Коли ми приземлилися, Айден вже не був дитиною. Його шкіра стала сріблястою, а очі — повністю чорними. Він був «Шпигуном-Морфом», біологічним роботом Пожирачів.

— Об’єкт 742 підлягає видаленню, — промовив він механічним голосом. — Ви знищили корабель, але ви відкрили шлях для Головного Калібру.

Він підняв Чорний Кристал, і з нього вирвався сигнал, що пішов прямо в небо. Купол Академії, наш останній захист, почав розчинятися, як цукор у воді.

Райна кинулася на нього, але Морф просто розчинився в повітрі, залишивши після себе лише сміх, що відлунював у наших головах.

Ми стояли посеред відкритої Академії. Древо Вічності було беззахисним. А в небі... в небі Червона Зірка нарешті зупинилася і почала розкриватися, як механічна квітка. Головний флот Пожирачів прибув. Тисячі кораблів закрили собою сонце.

— Калебе, — Райна взяла мене за руку. — Здається, Розділ 23 буде нашою останньою битвою.

Я подивився на тисячі вогнів у небі, а потім на наших втомлених, але рішучих учнів.

— Ні, Райно. Це буде не остання битва. Це буде початок нашої Зоряної Імперії.

Ми підняли мечі вгору. Весь світ засяяв у відповідь.