Розділ 14

Калеб : 

Острів з'явився на горизонті не як суша, а як рожеве марево, що пахло квітучим жасмином і домашньою випічкою. Що ближче ми підлітали, то тихіше ставало серцебиття драконів. Сонцесяйний почав муркотіти, наче кошеня, а його крила рухалися все повільніше.

— Калебе, ти відчуваєш? — голос Райни був дивно солодким, майже позбавленим її звичної різкості. — Тут так... спокійно. Наче ми нарешті повернулися додому.

Ми опустилися на м’яку, смарагдову траву. Тут не було штормів чи криги. Тільки вічне золоте надвечір’я. Я зліз із сідла і застиг. Перед нами стояла Академія «Ефір». Але вона не була зруйнованою. Вона сяяла чистотою, а з її вікон неслося не бойове закляття, а сміх студентів.

— Це не може бути правдою, — прошепотів я, але мої ноги вже самі несли мене до воріт.

Райна: 

Я зняла шолома і дозволила вітру розвіяти моє волосся. І тут я побачила його. З дверей Академії вийшов високий чоловік у розкішній мантії. Мій батько. Але він не був виснаженим в’язнем. Він посміхався, тримаючи за руку жінку з такими ж рудими косами, як у мене. Моя мати.

— Райно, дитинко, ти запізнилася на вечерю! — гукнула вона.

Сльози застелили мені очі. Я забула про уламки, про Пантеон, про війну. Я просто хотіла впасти в її обійми. «Сонцесяйний Камінь» у моїх грудях перестав пекти. Він став теплим і ніжним, заколисуючи мій гнів.

— Мамо... — я побігла до них, забувши про все на світі.

Калеб: 

Я йшов коридорами Академії. Мені назустріч вийшов Магістр Оріон. Він поклав руку мені на плече і сказав:

— Калебе, мій найкращий учню. Ми так пишаємося твоїм союзом із принцесою Безодні. Завдяки вам світ нарешті знайшов мир без жодної краплі крові.

Я сів за стіл, заставлений моїми улюбленими стравами. Поруч зі мною сиділа Райна — вона сміялася, її роги були прикрашені квітами, а не срібними рунами війни. Це було ідеально. Це було те життя, про яке я мріяв у найтемніші ночі в підземеллі.

Але десь на самому краю свідомості щось кололо. Маленька, гостра скалка болю.

— Калебе, спробуй цей пиріг, — Райна піднесла шматочок до моїх губ. Її очі були просто блакитними. Не вогняними. Просто... звичайними.

І тоді я зрозумів. Її очі. У Райни ніколи не було просто блакитних очей. В них завжди жило полум'я Безодні.

Райна: 

Все було так чудово, що мені хотілося залишитися тут назавжди. Батько розповідав жарти, мати розчісувала моє волосся. Але раптом я почула дивний звук. Далекий, хрипкий рев.

Це був Обсидіан.

Я глянула у вікно. Мій дракон лежав на траві, вкритий квітами, які повільно обплітали його лапи, наче змії. Він намагався підняти голову, але квіти впорскували йому в шкіру сонний нектар.

— Мамо, Обсидіану погано... — сказала я, підводячись.

— Облиш його, люба, — лагідно відповіла мати. — Йому просто треба відпочити. Як і тобі. Спи, Райно. Спи...

Її голос став густим, як сироп. Я відчула, як мої повіки важчають. Але в цей момент двері зали розчинилися. На порозі стояв Калеб. Його обличчя було залито кров’ю — він навмисно розбив собі губу, щоб біль розбудив його від ілюзії.

— РАЙНО! ЦЕ НЕ ВОНИ! — закричав він. Його голос розірвав тишу, як удар грому.

Калеб: 

Я кинувся до неї, перекидаючи стіл з ілюзорною їжею. Магістр Оріон раптом перетворився на потвору з багатьма очима, а стіни Академії почали танути, оголюючи сіру, липку павутину.

— Райно, прокинься! — я схопив її за плечі і сильно струснув. — Твоя мати загинула багато років тому! Твій батько зараз в Еребусі чекає на нас! Це пастка третього уламка!

Вона дивилася на мене нерозуміючими очима.

— Але тут так гарно... Калебе, я не хочу знову відчувати біль...

Я зробив єдине, що могло спрацювати. Я притягнув її до себе і поцілував. Але не так, як у мріях. Це був поцілунок, повний відчаю, солі та справжньої, нестерпної любові, яка знає, що таке втрата.

Резонанс між нами спалахнув. Сріблясто-фіолетова іскра пройшла крізь нас, випалюючи рожевий туман.

Райна: 

Світ навколо мене вибухнув. Ілюзія розсипалася попелом. Я побачила справжній острів — пустку, затягнуту сірим слизом. Моя «мати» була лише клубком павутини, що намагався встромити мені в шию отруйне жало.

Я відскочила, вихоплюючи меч. Мій гнів повернувся — чистий, холодний, демонічний.

— ЯК ВИ СМІЛИ! — закричала я, і чорне полум'я вирвалося з моїх рук, спопеляючи павутиння навколо.

У центрі зали, там, де щойно стояв стіл, висів третій уламок. Він був блідо-зеленим і пульсував, наче хворе серце. Навколо нього кружляли Тіні Снів — істоти без облич, які харчувалися нездійсненими мріями.

— Ви обрали біль, — прошелестіли вони. — Ви обрали смерть.

— Ми обрали правду! — відповів Калеб, стаючи зі мною спина до спини.

Калеб: 

Битва була короткою, але виснажливою. Тіні Снів не атакували мечами — вони шепотіли нам наші найбільші страхи. Мені вони показували Райну, яка зраджує мене. Їй — мене, який веде армію на Безодню.

Але ми трималися за руки. Наш Резонанс став щитом, крізь який не могла пройти жодна брехня.

Я зробив випад, розсікаючи центральну Тінь, а Райна в той самий момент випустила потік вогню прямо в зелений кристал. Уламок завищав, його магія ілюзій вичерпалася.

Я схопив його. Він був липким і холодним, але поступово в моїх руках став прозорим, як смарагд.

Райна: 

Ми вибігли з печери до драконів. Обсидіан і Сонцесяйний важко дихали, струшуючи з себе залишки квітів-паразитів. Коли ми злетіли, острів почав занурюватися в океан.

Я мовчала. Серце все ще боліло від образу матері, який був таким реальним.

— Райно... — Калеб підлетів ближче на Сонцесяйному.

— Я знаю, — я витерла сльозу, яка миттєво висохла на вітрі. — Це була брехня. Але вона була такою солодкою. Дякую, що розбудив мене.