Розділ 13

​Ми влетіли в зону шторму раптово. Секунду тому небо над океаном було спокійним і темно-синім, а в наступну — Обсидіана і Сонцесяйного підхопив вихор, що пахнув озоном та тисячолітнім пилом. Блискавки тут не просто били з хмар — вони застигали в повітрі кришталевими деревами, а потім розсипалися дрібним іскристим дощем.

​— Калебе! Подивись на компас! — закричала Райна.

​Я глянув на прилад на своєму зап’ясті. Стрілка не просто крутилася — вона шалено вібрувала, то завмираючи, то зникаючи зовсім. Мій годинник почав іти назад, а потім стрілки просто відвалилися.

​— Час тут розбитий, — зрозумів я. — Уламок «Серця» пошкодив тканину реальності, коли впав.

​Раптом світ навколо нас смикнувся. На мить я побачив себе старим чоловіком із сивим волоссям, що стоїть на вершині білої вежі. А через секунду — маленьким хлопчиком, який вперше торкається яйця дракона.

​— Тримайся за мене, Райно! Якщо ми загубимося в цих потоках, ми можемо ніколи не зустрітися знову!

​Я відчувала, як «Сонцесяйний Камінь» у моїх грудях божеволіє. Він пульсував так швидко, що мені здавалося, ніби моє серце хоче випередити сам час. Коли ми приземлилися на острів, що висів у повітрі, земля під нашими ногами була дивною — це були уламки стародавніх колон, змішані з корінням дерев, які ще навіть не виросли.

​— Дивись, — я вказала вперед.

​У центрі острова, оточений кільцем статичних блискавок, висів другий уламок. Він не був блакитним, як крижаний. Він був бурштиновим, і всередині нього, наче в пастці, повільно рухалися піщинки золотого пилу.

​Але біля уламка хтось був. Постать у темному плащі, що здавалася розмитою, наче невдале відображення в дзеркалі.

​— Хто ти? — крикнула я, вихоплюючи меч.

​Постать повільно повернулася. Коли каптур упав, я ледь не впустила зброю. Це був Брент. Але не той розлючений невдаха, якого ми скинули з вежі. Цей Брент виглядав на двадцять років старшим. Його обличчя було вкрите шрамами від магічних опіків, а замість однієї руки в нього був протез із чистого світла.

​— Принцесо... Калебе... — його голос звучав втомлено, як шелест сухого листя. — Ви прийшли занадто пізно. Чи занадто рано? Тут важко сказати.

​Я заціпенів. Брент із майбутнього? Це було неможливо, але в цьому місці «неможливо» не існувало.

​— Ти мав загинути в Еребусі, — сказав я, виставляючи щит.

​— О, я загинув, — Брент-Старий сумно посміхнувся. — У вашому часі. Але Пантеон Рівноваги врятував мою іскру. Вони дали мені шанс змінити все. Вони сказали, що якщо я заберу цей уламок раніше за вас, Академія ніколи не впаде, а Райна ніколи не вийде з арени живою.

​Він підняв свою світлову руку, і час навколо нас почав сповільнюватися. Я бачив, як Райна намагається замахнутися мечем, але її рухи були наче в густому сиропі.

​— Я не хочу вбивати вас, — продовжував Брент. — Я просто хочу повернути свій світ. Світ, де все було зрозуміло.

​Біль у грудях став нестерпним. Камінь вимагав дій. «Він бреше», — прошепотів голос у моїй голові, той самий холодний голос Пантеону. — «Він лише інструмент. Забери уламок, і ти зможеш сама вирішувати, яке майбутнє обереш».

​Я відчула, як мої очі знову починають світитися порожнечею. Але я згадала слова Калеба в Крижаних Пустках: «Я нікому не дозволю тебе змінити».

​— Ні! — я зібрала всі сили Резонансу. — Ми не будемо міняти минуле, Бренте! Ми побудуємо майбутнє, де ти не станеш таким монстром!

​Я кинулася вперед. Моє тіло розривалося між різними часовими потоками. В одну секунду я була дитиною, в іншу — воїном. Але я міцно тримала руку Калеба. Його присутність була єдиною константою в цьому хаосі.

​— Калебе, зараз! Резонанс Поза Часом!

​Я зрозумів її без слів. Ми не могли перемогти Брента силою — він знав усі наші прийоми з майбутнього. Нам потрібно було щось, чого він не пам’ятав. Щось абсолютно нове.

​Ми з’єднали наші мечі прямо над головою Брента. Але замість того, щоб атакувати його, ми направили енергію в сам уламок.

​— Якщо час розбитий, — закричав я, — то ми його зшиємо!

​Сріблясто-фіолетовий промінь вдарив у бурштиновий кристал. Стався вибух неймовірної сили. На мить усе навколо стало білим. Я бачив тисячі варіантів нашого життя: як ми правимо Безоднею, як ми вмираємо в пустелі, як ми виховуємо дітей, які мають драконячі крила...

​Коли зір повернувся, Брента-Старого не було. На місці блискавок залишилася лише тиша.

​Я впала на коліна, важко дихаючи. В моїй руці лежав другий уламок. Тепер він був теплим, а піщинки всередині завмерли.

​— Він... він зник? — запитала я, дивлячись на Калеба.

​— Він повернувся у свій час, який тепер, можливо, ніколи не настане, — Калеб допоміг мені піднятися. Він виглядав дуже блідим. — Ми змінили лінію долі, Райно. Ми стерли його майбутнє.

​Я подивилася на два уламки в моїх руках — синій і бурштиновий. Вони почали повільно обертатися один навколо одного, створюючи навколо нас захисний кокон.

​— Це тільки початок, — прошепотіла я. — Пантеон посилатиме за нами найгірші версії наших ворогів. Або навіть самих нас.

​Ми злетіли з острова саме тоді, коли він почав розпадатися на тисячі дрібних камінців. Шторм ущух, відкриваючи чисте зоряне небо. Але це було не звичайне небо — зірки на ньому тепер складалися в нові сузір'я. Сузір'я Дракона і Вершника.

​— Ти бачиш це? — Райна вказала вгору.

​— Так, — відповів я, обіймаючи її за талію. — Світ звикає до нас.

​— Калебе... той Брент сказав, що я не вийду з арени живою. Ти віриш, що ми можемо все змінити?

​Я поцілував її в лоб, там, де шкіра ще пахла озоном.

— Ми вже змінили. Ми тут. Ми разом. І в нас є два уламки з семи.

​Ми направили драконів на схід. Туди, де серед океану виникла нова пляма на карті — Острів Забутих Снів. Кажуть, там уламок охороняє істота, яка знає наші найбільші страхи.