Розділ 12

Калеб: 

​Холод тут був не просто погодою. Це була жива істота, яка намагалася пробратися під обладунки, висмоктати тепло з легень і перетворити кров на дрібне скло. Ми летіли над Північними Пустками вже третю добу. Під нами розкинувся безкрайній океан білого кольору — замерзлі хвилі, гострі скелі та снігові пустелі, де не росло нічого, окрім кристалів льоду.

​Сонцесяйний важко махав крилами. Його колись золота луска тепер була вкрита інеєм, а димний шлейф, що тягнувся за ним, миттєво перетворювався на крижану крошку.

​— Райно! — крикнув я, намагаючись перекрити свист завірюхи. — Ми маємо знайти укриття! Дракони замерзають!

​Обсидіан, що летів поруч, виглядав ще гірше. Його чорна шкіра посіріла, а золоте пір'я на крилах наїжилося від морозу. Райна обернулася до мене. Її обличчя було майже повністю приховане хутряним коміром, але очі... очі палали яскравіше за будь-яке багаття.

​— Там! — вона вказала на величезний льодовик, що розколовся навпіл, утворюючи глибоку ущелину. — Там є вхід до печер! Я відчуваю резонанс уламка!

​Райна: 

​Ми буквально впали в ущелину, рятуючись від крижаного шторму. Усередині панувала дивна тиша. Стіни печери були прозорими, як найчистіший кришталь, і в них відбивалися наші дракони — але якось дивно. У дзеркальних стінах Обсидіан виглядав як повністю золотий дракон світла, а Сонцесяйний — як істота з чистої тіні.

​— Це місце... воно вивертає все навпаки, — прошепотіла я, злізаючи з сідла. Мої ноги заніміли, і я ледь не впала, але Калеб встиг мене підхопити. Його руки були крижаними, але серце... я відчувала його ритм навіть крізь товсту шкіру плаща.

​— Райно, твій камінь... — він вказав на мої груди.

​«Сонцесяйний Камінь» під моєю шкірою почав пульсувати не золотим, а яскраво-блакитним світлом. Він реагував на холод. Біль був таким, наче мені в серце встромили бурульку.

​— Він... він кличе уламок, — видавила я крізь зуби. — Він хоче з'єднатися.

​Калеб: 

​Ми заглиблювалися в печеру. Дракони залишилися біля входу, зігріваючи один одного своїм подихом. Що далі ми йшли, то яскравішим ставало блакитне сяйво.

​Раптом печера розширилася, відкриваючи величезну залу. У центрі, на постаменті з вічного льоду, лежав уламок «Серця Небес». Він був величезним, гострим і випромінював такий холод, що повітря навколо нього перетворювалося на твердий сніг.

​Але він був не один.

​Навколо постаменту стояли постаті. Вони були прозорими, витканими з морозу та зоряного світла. Льодяні Тіні. Посланці Пантеону, про яких попереджала Маска.

​— Ви прийшли за тим, що вам не належить, — пролунав голос, що здався тріском льоду, який ламається під ногами. — Ви — помилка природи. Ви — порушники тиші.

​Райна: 

​Один із посланців ступив вперед. У його руках був спис, виточений із замерзлого часу.

— Віддай камінь, демонице, — промовив він. — Він — частина механізму, який ви зламали. Ми повернемо його на місце, і світ знову стане стабільним. Без вогню. Без хаосу. Тільки вічний спокій льоду.

​— Ви хочете заморозити світ? — я вихопила свій чорний меч. — Це не стабільність, це смерть!

​— Смерть — це теж порядок, — відповів посланець і кинувся в атаку.

​Це був не такий бій, як в Академії. Льодяні Тіні рухалися швидше за думку. Вони не мали тіл, які можна було б поранити сталлю. Мій меч просто проходив крізь них, залишаючи лише іній на лезі.

​— Калебе, звичайний вогонь не працює! — крикнула я, відбиваючись від двох ворогів одночасно.

​Калеб: 

​Я бачив, як Райна виснажується. Її чорне полум'я гасло під подихом льодяних воїнів. Я заплющив очі, намагаючись знайти всередині себе те сріблясте сяйво Резонансу.

​— Райно, візьми мене за руку! — закричав я.

​Вона кинулася до мене, і наші пальці переплелися.

— Нам не потрібен вогонь, — прошепотів я їй. — Нам потрібна істина. Світло, яке бачить крізь лід.

​Ми направили нашу спільну енергію в мій срібний меч. Лезо спалахнуло таким яскравим світлом, що Льодяні Тіні почали кричати. Це не був жар, це було саме життя, що заперечувало вічну мерзлоту.

​Одним помахом я розрізав повітря, і хвиля Резонансу пройшла крізь залу. Льодяні Тіні почали розпадатися на краплі води, не в змозі витримати нашої присутності.

​Райна : 

​Зала спорожніла, але холод не зник. Я підійшла до уламка. Мій камінь у грудях бився в шаленому ритмі, наче хотів вистрибнути.

​— Райно, чекай! — Калеб схопив мене за плече. — Маска казала, що камінь почне тебе змінювати. Може, не варто торкатися його зараз?

​Я подивилася на нього. Мої очі, мабуть, уже стали синіми, бо я бачила світ інакше. Я бачила потоки енергії, що пронизували все навколо.

— Якщо ми не заберемо його, Пантеон повернеться. Я маю це зробити, Калебе. Довірся мені.

​Я простягнула руку і торкнулася уламка.

​УДАР.

​Світ зник. Я опинилася посеред нескінченного білого простору. Переді мною стояла я сама — але інша. У мене були білі крила, золоті роги, а очі світилися порожнечею.

​— Ти хочеш бути Королевою Резонансу? — запитала «інша» я. — Тоді відмовся від почуттів. Любов — це слабкість, яка робить тебе вразливою до вогню і льоду. Стань частиною механізму. Стань богинею.

​Я подивилася на свої руки. Вони починали перетворюватися на кришталь.

— Ні, — прошепотіла я. — Я не хочу бути богинею. Я хочу бути Райною. Тією, яку кохає Калеб. Тією, яка відчуває біль, бо біль — це доказ того, що я жива.

​Я зосередилася на образі Калеба. Його посмішка, його очі, запах озону від його плаща. Це був мій якір. Я з силою стиснула уламок у своїй уяві, розбиваючи крижану ілюзію.

​Калеб: 

​Райна скрикнула і відсахнулася від постаменту. Уламок кристала тепер був у неї в руці, але він змінився — він став теплим і прозорим, а всередині нього плавала фіолетова іскра.