Розділ 10

Калеб: 

Коридор здригався. Металеві кроки Големів відбивалися від стін, наче вдаряння велетенського молота по ковадлу. Брент стояв за їхніми спинами, і його обличчя, освітлене холодним сяйвом магічних розрядів, виглядало маскою божевілля.

— Ти зрадив усе, Калебе! — верещав він. — Ти став підстилкою для виродка Безодні! Дивись, як твоє «світло» згасне в цій мишоловці!

Я міцніше перехопив меч. Мої руки тремтіли не від страху, а від перенапруження. Поруч зі мною Райна розгортала свої димні крила. Вона була схожа на розгніване божество тіні.

— Тримай батька, Калебе, — процідила вона крізь зуби. Її очі перетворилися на суцільні озера лави. — Я розберу цих бляшанок на металобрухт.

Перший Голем замахнувся величезною залізною палицею. Райна не відхилилася. Вона кинулася вперед, наче чорна стріла. Її меч зустрівся з металом, і снопи фіолетових іскор полетіли в усі боки.

Райна: 

Біль у грудях від «Сонцесяйного Каменя» став нестерпним. Він більше не просто грів — він вибухав усередині мене. Кожен мій удар супроводжувався золотими спалахами, які змішувалися з моїм чорним полум'ям.

— ЗА БЕЗОДНЮ! — закричала я, встромивши лезо прямо в магічне ядро першого Голема.

Машина здригнулася, з її суглобів повалив густий дим, і вона з гуркотом повалилася на підлогу, перегороджуючи шлях іншим. Але їх було ще двоє. А Брент уже готував своє фінальне закляття — «Спис Архангела», здатний пробити будь-яку броню.

Я озирнулася на батька. Король Тіней сидів на підлозі, спершись на стіну. Його погляд був прикутий не до мене, а до Калеба.

Калеб: 

Я бачив, як Брент піднімає руку. Світло навколо нього стало настільки яскравим, що стіни почали плавитися. Це було закляття самознищення — він готовий був підірвати всю вежу, аби знищити нас.

— Райно, назад! — крикнув я, кидаючи меч і виставляючи руки вперед.

Я знав, що мого власного щита не вистачить. Я був виснажений. Моє татуювання на руці пульсувало білим болем.

І тут я відчув холодну, суху долоню на своєму плечі.

— Стій рівно, вершнику, — прохрипів голос Короля Тіней за моєю спиною.

Я відчув, як крізь моє тіло пройшов потік неймовірної, стародавньої сили. Це не було світло. Це була чиста, первісна Темрява — холодна, як вічність, і могутня, як саме створення світу. Вона не боролася з моїм світлом. Вона... обіймала його.

Райна: 

Я застигла. Мій батько, Король Тіней, поклав руки на плечі Калеба. Я бачила, як навколо них починає закручуватися вихор, якого я ніколи не бачила раніше. Золоті нитки магії Калеба перепліталися з чорними пасмами сили мого батька.

— РЕЗОНАНС ТРЬОХ! — прогримів голос батька, хоча його губи ледь ворушилися.

Я зрозуміла. Я кинулася до них, хапаючи Калеба за вільну руку. Тепер ми були колом. Світло, Тінь і Полум'я.

Сфера, що вибухнула від нас, була не срібною і не чорною. Вона була прозорою, як чиста вода, але несла в собі силу гірського обвалу. Брент встиг лише розширити очі від жаху, перш ніж його «Спис» просто розчинився в нашому повітрі, а самого його відкинуло крізь стіну вежі прямо в безодню підземного міста.

Големи розсипалися на дрібний пил. Вежа здригнулася до самого фундаменту.

Калеб: 

Коли пил влігся, панувала тиша. Тільки важке дихання трьох людей порушувало її. Король Тіней повільно опустив руки. Його погляд зустрівся з моїм. У ньому більше не було ненависті. Тільки втомлена, глибока повага.

— Ти... ти врятував її не як вершник, — промовив він, ледь чутно. — Ти врятував її як чоловік, що любить.

Він подивився на наші з Райною переплетені руки.

— Світ змінився, донько. Старі корони мають згоріти, щоб народилися нові крила.

Ми допомогли йому піднятися. Вежа навколо нас почала руйнуватися — магічна енергія, що тримала її, зникла разом із «Серцем Небес».

Райна: 

Ми вийшли на балкон вежі. Внизу, в Еребусі, тисячі демонів і кіцуне дивилися вгору. Коли вони побачили нас трьох — Короля, Принцесу та Вершника Світла, що стояли пліч-о-пліч — місто вибухнуло таким ревом, якого підземний світ не чув тисячоліттями.

Обсидіан і Сонцесяйний кружляли над нами, їхні крила створювали спільну тінь на руїнах вежі.

Я повернулася до Калеба. Його обличчя було в крові та попелі, але він посміхався.

— Що тепер, Королево? — запитав він.

Я взяла його за підборіддя і притягнула до себе для поцілунку, який бачив увесь Еребус. У цьому поцілунку був смак перемоги, гіркота втрат і обіцянка майбутнього.

— Тепер, — прошепотіла я йому в губи, — ми побудуємо світ, де нікому не доведеться обирати між небом і землею. Ми побудуємо Королівство Резонансу.

Я підняла руку вгору, і «Сонцесяйний Камінь» у моїх грудях спалахнув теплим, мирним світлом, освітлюючи кожен куточок Безодні.

Ми були вільні. Ми були разом. Ми були початком чогось, що сильніше за саму смерть.