Розділ 7

Калеб: 

Вітер на висоті трьох тисяч метрів був настільки холодним, що здавався твердим. Сонцесяйний летів важко — його крила все ще боліли від магічних пресів Академії, а золота луска потьмяніла під шаром кіптяви та крові.

Поруч зі мною, розрізаючи хмари, мчав Обсидіан. Райна сиділа в сідлі рівно, як влита, але я бачив, як її плечі здригаються від утоми. Її димні крила ледь тремтіли, розчиняючись у нічному повітрі. Ми летіли на захід, туди, де небо ставало багряно-чорним — до Перевалу Сліз, єдиного входу в підземні володіння Безодні.

— Нам треба сідати! — крикнув я крізь гуркіт вітру. — Дракони не витримають перельоту через хребет без відпочинку!

Райна озирнулася. Її очі, що все ще зберігали відблиск лави, зустрілися з моїми. Вона коротко кивнула і вказала на плато, сховане між двома гострими скелями.

Коли ми приземлилися, тишина пустки здалася воглушливою після гуркоту битви. Сонцесяйний одразу впав на пісок, важко дихаючи. Обсидіан ліг поруч, прикриваючи свого золотого побратима крилом — неймовірне видовище для того, хто ще вчора вірив у вічну ворожнечу їхніх видів.

Райна: 

Я злізла з дракона, але мої ноги підкосилися. Весь цей день — Резонанс, руйнування «Серця Небес», втеча — висмоктав мене до останньої краплі. Я відчула, як сильні руки Калеба підхопили мене за талію.

— Обережно, принцесо, — прошепотів він. У його голосі не було зверхності, лише тиха, виснажена турбота.

Я відштовхнула його, але не злісно, а скоріше за звичкою.

— Я не з цукру, Калебе. Просто... «Сонцесяйний Камінь» все ще випалює мені нутрощі.

Я розстебнула комір куртки. Там, де камінь торкався шкіри, залишився слід у формі зірки, що світився приглушеним золотом. Моя демонічна кров намагалася відторгнути його, але він став частиною мене.

— Дай подивлюся, — він підійшов ближче.

Ми розвели невелике вогнище з сухого чагарнику. Світло полум’я вихоплювало з темряви його втомлене обличчя. Він більше не виглядав як «золотий хлопчик». Його ідеальна зачіска була розпатлана, на щоці виднівся глибокий поріз, а в очах оселилася тінь, яку не розсіє жодне закляття.

Калеб : 

Я дістав із сумки цілющу мазь — останнє, що встиг прихопити з лазарету.

— Це буде пекти, — попередив я, наносячи прозорий гель на її опік.

Вона засичала, її зіниці на мить стали вертикальними, а пазурі впилися в моє передпліччя. Я не здригнувся. Я дивився на її роги, що знову повільно проступали крізь ілюзію в тиші ночі. Тепер вони здавалися мені не ознакою монстра, а частиною вишуканої корони.

— Чому ти це зробив? — запитала вона раптом, дивлячись у вогонь. — Ти міг стати Магістром. Ти міг отримати все. Тепер ти — ніхто. Зрадник власного роду.

— Я став вільним, Райно, — я сів навпроти неї, обхопивши коліна руками. — В Академії нас вчили, що світло — це порядок. Але це був порядок клітки. Ти показала мені, що життя — це хаос. Це біль, це пристрасть, це... ти.

Вона підняла на мене погляд. У відблисках вогню її обличчя здавалося м'яким, майже вразливим.

— Моє королівство... воно зруйноване, Калебе. Мій батько в полоні, мій народ перетворений на рабів світла. Якщо ми прийдемо туди, нас зустрінуть не квітами, а списами. Твої колишні брати по ордену вже там. Вони тримають Безодню в залізних лещатах.

— Тоді ми розтиснемо ці лещата, — сказав я твердо. — Разом.

Райна: 

«Разом». Це слово лякало мене більше, ніж армія магістрів. Я звикла бути самотньою. Самотність була моєю бронею. А тепер цей світлоносний лицар пробив у моїй броні діру розміром з сонце.

Я підсунулася ближче до нього. Холод пустки пробирав до кісток.

— Калебе... якщо ми не повернемо Безодню, «Серце Небес» почне згасати. Без балансу темряви та світла цей світ просто замерзне. Магістри цього не розуміють. Вони хочуть стерильного світу, але в ньому неможливо дихати.

Він простягнув руку і накрив мою долоню своєю. Його тепло було іншим — не обпікаючим, а затишним.

— Ми повернемо баланс. Навіть якщо нам доведеться переписати всі закони магії.

Я поклала голову йому на плече. Це був перший момент спокою за довгі місяці. За нашими спинами тихо сопіли дракони, вогонь потріскував, а над нами розкинулося небо, яке нарешті належало нам.

— Знаєш, — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Ти зовсім не такий нудний, як я думала.

— А ти зовсім не така зла, як кажуть легенди, — він поцілував мене в макушку, прямо між рогами.

Калеб: 

Світанок застав нас у повній бойовій готовності. Але замість перших променів сонця гори здригнулися від низького, вібруючого гулу.

З боку Академії летіли вони. Срібний ескадрон. Дванадцять елітних вершників на білих драконах, очолювані Брентом. На їхніх списах горіли закляття розшуку.

— Вони знайшли нас швидше, ніж я думав! — я скочив на Сонцесяйного. — Райно, злітай!

— Ні, — вона стояла на краю скелі, дивлячись на переслідувачів. Її крила розгорнулися, але цього разу вони не були димними. Вони були облямовані золотим сяйвом Резонансу. — Ми не будемо тікати. Ми покажемо їм, що буває, коли небо і пекло об'єднуються.

Вона вихопила свій чорний меч. Я став поруч, оголюючи «Сонячний Промінь». Наші клинки знову видали той самий вібруючий звук — звук нової магії.

— Бренте! — крикнув я ворогу, що наближався. — Повертайся назад! Сьогодні ти не знайдеш тут ні зрадників, ні демонів. Тільки нову силу, яку вам не подолати!

Брент лише вискалився, даючи сигнал до атаки. Дванадцять драконів світла пішли в піке, готуючи залп білого полум'я.

— Готова? — я глянув на Райну.

Вона посміхнулася — дико, зухвало, по-демонічному.

— Я чекала цього все життя.

Ми злетіли назустріч смерті, але вперше в житті я знав, що ми не програємо. Бо за моєю спиною був хаос Безодні, а в моєму серці — вогонь демониці, яка стала моїм всесвітом.