Розділ 6

Райна : 

Темрява підземелля «Ефіру» була не такою, як у Безодні. Там вона дихала, вона була живою і теплою. Тут же темрява була мертвою, просякнутою холодом срібла, що висмоктувало з мене життя. Мої зап’ястя пекли від кайданів, кожне закляття світла на них відчувалося як розпечений дріт.

Я сиділа на підлозі, притулившись потилицею до холодного каменю. Крізь ґрати я бачила лише силует Калеба. Він мовчав уже годину.

— Ти жалкуєш? — мій голос прозвучав хрипко, розбиваючи тишу. — Ти міг би зараз спати у своїй шовковій постелі, бути героєм, який «викрив демона». Замість цього ти гниєш тут зі мною.

Калеб : 

Я підняв голову. Мої очі вже звикли до темряви. Моє світло всередині згасло, придушене магічними путами, але вперше в житті я відчував таку ясну голову.

— Я жалкую лише про одне, Райно, — я підповз ближче до ґрат, так що наші плечі майже торкалися крізь залізо. — Що я стільки років вірив у казки про «чисте світло». Вони вчили нас, що світло — це милосердя. Але подивися на ці кайдани. У них немає милосердя. Тільки страх.

Я простягнув руку. Мої пальці торкнулися її холодних пальців.

— Вони не просто бояться тебе, Райно. Вони бояться того, що ти змусила нас побачити. Що ми не ідеальні.

Раптом стіни в’язниці здригнулися. Це не був рев Обсидіана. Це був глухий, механічний звук — наче тисячі годинників завели одночасно.

— Вони почали, — прошепотіла Райна, її очі раптом спалахнули слабким багрянцем. — Я чую це. Вони активують «Серце Небес».

Райна: 

Я відчула це всім своїм нутром. Артефакт, за яким я прийшла, прокинувся. Але його не використовували для захисту. Магістри висмоктували з нього енергію, щоб створити купол, який назавжди закриє небо від «нечистих» істот. Це означало смерть для мого народу в Безодні. І смерть для Обсидіана.

— Ми маємо вибратися, — я стиснула зуби, ігноруючи біль від срібла. — Калебе, твоє татуювання вершника... воно все ще світиться?

— Ледь помітно. Чому?

— Слухай мене уважно. Твій Сонцесяйний і мій Обсидіан — вони зараз на волі, але їх стримують пресами. Нам потрібен Резонанс. Якщо ми зможемо об’єднати твій залишок світла і мою іскру темряви, ми створимо хвилю, яку не витримає жодне срібло.

— Але це може нас убити, Райно. Наші сили анігілюють одна одну.

— Або вони зроблять нас чимось більшим, — я просунула обидві руки крізь ґрати. — Довірся мені. Вперше і востаннє.

Калеб : 

Я взяв її руки у свої. Срібло на її зап’ястях почало шипіти від мого дотику, а мої пута заіскрилися від її темряви. Біль був такий, ніби нас обох розривали на частини зірки.

— Разом? — прошепотів я, дивлячись їй в очі.

— Разом.

Ми заплющили очі. Я віддав усе — кожну щасливу згадку, кожен промінь сонця, який я колись ввібрав. Райна віддала свій гнів, свою тугу за домом, своє чорне полум’я. В точці дотику наших долонь народилося щось нове. Це не було ні білим, ні чорним. Це було сріблясто-фіолетове сяйво — чиста енергія Хаосу та Порядку.

ВИБУХ.

Двері камер вилетіли з завіс. Кайдани розсипалися пилом. Ми впали на коліна, важко дихаючи.

— Ми... ми живі? — я підвівся, допомагаючи Райні.

— Більш ніж, — вона випрямилася, і я побачив, що її роги тепер не просто чорні — вони вкриті золотими рунами. Моє татуювання на руці теж змінилося: дракон став срібним.

Райна: 

Ми бігли вгору гвинтовими сходами. Охоронці, що траплялися на шляху, просто відлітали від нас — наша спільна аура була наче невидимий щит.

Коли ми вирвалися на головну площу Академії, моє серце мало не зупинилося. Обсидіан і Сонцесяйний були прикуті до землі величезними гарпунами. Магістр Оріон стояв на помості, тримаючи в руках «Серце Небес» — кристал розміром з людську голову, що пульсував сліпучим білим світлом.

— Ви запізнилися, виродки! — закричав він. — Ритуал Очищення завершується! Світ належатиме тільки Світлу!

Він підняв кристал угору, і з нього вдарив стовп енергії прямо в небо. Повітря почало кристалізуватися, перетворюючись на непробивний щит.

— СІРІУСЕ! — закричала я, кидаючись до свого дракона.

Калеб: 

Я свиснув так голосно, що заклало вуха. Сонцесяйний відповів потужним ревом. Ми з Райною одночасно вихопили мечі — мій золотий і її чорний, витканий з диму.

Ми не рубали гарпуни. Ми просто торкнулися їх разом. Резонанс пройшов крізь сталь, і гарпуни розлетілися на друзки.

Дракони були вільні.

— Калебе, на Сонцесяйного! — крикнула Райна, застрибуючи на Обсидіана. — Ми маємо розбити кристал!

Ми злетіли. Це не був звичайний політ. Наші дракони летіли так близько, що їхні крила торкалися одне одного. Золото Сонцесяйного змішувалося з димом Обсидіана, створюючи навколо нас захисний кокон.

Магістри з веж почали стріляти в нас магічними стрілами, але вони просто зникали в нашій аурі.

Райна: 

Ми були вже за крок від помосту. Оріон направив на нас усю потужність «Серця Небес».

— Ви не витримаєте цієї сили! — волав він. Його очі стали абсолютно білими — артефакт почав поглинати його самого.

— Ми й не збираємося її витримувати! — я перезирнулася з Калебом. Ми зрозуміли одне одного без слів.

Ми одночасно зістрибнули з драконів, летячи прямо на Оріона. В повітрі ми переплели руки, створюючи той самий сріблястий Резонанс.

— ЗА БЕЗОДНЮ! — закричала я.

— ЗА НЕБО! — додав Калеб.

Наші мечі вдарили по кристалу одночасно.

Калеб: 

Стався спалах, сильніший за народження зірки. «Серце Небес» не просто розбилося — воно трансформувалося. Енергія, що була заперта в ньому століттями, вирвалася на волю, але вона не вбила нас. Вона пройшла крізь нас, повертаючи світові справжні кольори.

Купол над небом зник. Туман над Академією розсіявся.