Пролог

Небо над Нижньою Безоднею завжди було кольору застиглої крові. Але сьогодні воно палало інакше — воно помирало.

Я стояла на краю обсидіанової скелі, дивлячись, як останній замок мого народу розсипається на дрібний пил під ударами золотих списів Небесних Вершників. Вони прилетіли на своїх сяючих драконах, приносячи «мир», який для нас означав лише одне — повне винищення.

— Райно, візьми це, — голос мого батька, Короля Тіней, був схожий на хрускіт сухого листя. Його колись величні чорні крила були обпалені, а корона зломлена.

Він простягнув мені невеликий амулет — матову чорну перлину, що пульсувала слабким світлом.

— Це останній резерв нашої магії. Він дасть тобі ілюзію. Ти станеш однією з них. Людською напівкровкою, слабкою, непомітною... Але ти маєш проникнути в їхнє серце. В Академію «Ефір».

— Я не хочу тікати, батьку! — я відчула, як мої нігті перетворюються на пазурі, врізаючись у долоні. — Я хочу спалити їхні білі вежі моїм чорним полум'ям!

— Твій вогонь зараз — лише іскра в океані їхнього світла, — він поклав важку руку мені на плече. — Знайди «Серце Небес». Тільки цей артефакт зможе повернути наше королівство з попелу. Стань вершницею. Приборкай їхню силу. Зрадь їх так, як вони зрадили нас.

Позаду почувся тріумфальний рев золотого дракона. Перший загін карателів уже був близько.

Я стиснула амулет. Холодна магія миттєво розійшлася моїм тілом. Я відчула болісний хрускіт — мої роги втягувалися під шкіру чола, хвіст зникав, а крила згорталися всередині спини, залишаючи лише пекучі шрами. Мої очі, що світилися лавою, стали звичайними, карими.

Я подивилася на свої руки. Тепер вони були блідими, м'якими... людськими.

— Іди! — крикнув батько, кидаючись назустріч золотому сяйву, щоб дати мені останню секунду.

Я не озиралася. Я бігла крізь дим і портал, що закривався. В моїх легенях застиг крик мого народу, а в серці — клятва, яку не розіб’є жодне світло.

Я — Райна. Останнє полум'я Безодні. І я йду за вашим небом.