Глава 17

Підбори гучно цокотять по щойно вимитій підлозі під’їзду. Тепло будинку зігріває замерзлі щоки.

На сьогодні я взяла собі вихідний. Точніше туди мене відправила команда.

- Ліві, ти мусиш готуватися до весілля, - повчала мене Кора.

- В такі короткі терміни так багато треба зробити, - продовжувала Джесіка.

Вони ледь не силоміць запхали мене в службове авто, яке швидко рушило варто було лиш дверцятам зачинитися.

Тільки от вони не знали, що робота була моїм порятунком та місцем відпочинку. Поринути в ескізи, забути хто я і де.

Добре, що хоч Люк не вдома. Закриваю двері за собою і приймаюся одразу збирати речі по квартирі, які сама ж зранку розкидала. Сьогодні я проспала роботу. Зі мною такого давно не було. Кожної ночі я не можу заснути, а зранку підняти себе з ліжка.

Кава парує на столику у вітальні поки я гортаю в ноутбуці робочі листи. Про мій ноутбук вдома Хейлі забула. Дівчина надіслала мені ображений смайлик у відповідь на лист із дорученням і нагадала, що я маю готуватися до весілля. Їй вторило нагадування на телефоні.

Повертаю його до себе екраном.

«Забрати сукню».

Зі стогоном блокую телефон і опускаюся по дивану, дивлячись у стелю.

Коли вже це все закінчиться?

Це весілля, привітання і допити про скору дату.

Немає часу розлежуватися. Змушую себе піднятися. Я так і не роздягалася з роботи, тож швидко накидаю пальто поки викликаю таксі.

В довершення всього ми ще й потрапляємо в затор. Я спізнююся вже на п’ятнадцять хвилин. Мати Люка шле повідомлення за повідомленням.

«Як справи в моєї майбутньої невістки?»

«Ти вже забрала сукню?»

«Як справи у Лорель?»

Останній квартал до салону вирішую подолати пішки. В результаті я спізнилася на сорок хвилин. Буквально забігаю до приміщення. Брюнетка біля дверей налякано відстрибує від мене.

- Вибачте, я спізнилася, - важко дихаю я. – Олівія Джонс за сукнею, - винувато посміхаюся.

- Вітаю, - опановує себе дівчина. – Олівія Міллер можливо? На прізвище Джонс в нас немає замовлень.

Від нового звучання мого імені мене аж струшує. Звучить незвично і по чужому.

- Так. Міллер. В майбутньому я буду Міллер, - пояснюю я.

- Ходіть за мною. Лорель чекає в своєму кабінеті.

Дівчина граційно ступає на підборах поки я намагаюся стабілізувати своє дихання. Вона з посмішкою відчиняє переді мною двері та пропускає у кабінет.

Лорель серйозно вдивляється в ескіз на мольберті. Але варто їй помітити мене як на обличчі жінки розквітає посмішка.

- Олівіє, добрий день, - жінка цілує мене в обидві щоки.

Ніколи не сприймала ці світські звички жінок. Розціловувати одну одному, навіть якщо цю людину бачиш вдруге в житті.

- Вибачте, я запізнилася. Страшенні затори, - виправдовуюся я.

- Я навіть не помітила, - відмахується жінка. – За творінням час йде по-іншому.

Жінка проводить мене за ширму. Поки я роздягаюся в кабінет проходить одна із її помічниць і звісно зі скромною привітною посмішкою. Не здивуюся якщо Лорель обов’язково вчить їх цього на випробувальному терміні.  Ні на міліметр ширше, кутики губ в усіх на одному рівні.

З допомогою Стефані, як представилася мені дівчина, я влізаю у сукню. Зверху вона дійсно стала зручнішою. Я можу дихати грудьми, а от зі стегнами нічого не змінилося.

- Можливо варто не так затягати корсет і я зможу сидіти? – запитую у Стефані, поки вона поправляє спідницю біля дзеркала.

- Ні в якому разі, - втручається Лорель. – Сукня втратить свою форму. На животі та стегнах будуть складки, а на спині буде відстовбурчуватися тканина. Олівіє, потерпіти один вечір того вартує.

Стефані закінчує поправляти сукню і чіпляє на моє волосся фату. Дивлюся на себе дзеркало і проводжу по обличчю рукою. Так, це дійсно я.

Виглядаю як принцеса Уельська на весіллі. Скромна, граційна.

- Прекрасна, - посміхається Лорель. – Підправляти нічого не потрібно. Сукня сіла ідеально.

- Дякую, - кладу долоню на живіт, допомагаючи собі дихати.

- Стефані, допоможи нашій майбутній пані Міллер зняти сукню і склади її в коробку.

Жінка ще раз посміхається мені та повертається до роботи. Я полегшено видихаю та роблю крок в сторону від цієї сукні.

Стефані зникає із сукнею, а я тихо виходжу з кабінету. Лорель лиш киває мені на прощання, поглинута роботою.

Вже знайома мені брюнетка допомагає надягнути пальто. Виглядає у вікно.

- Вулиця так і стоїть, - кажу радше сама до себе.

- Так, ще й погода псується, - погоджується дівчина.

Дивлюся на небо, його затягують щільні темні хмари. Здригаюся і кутаюся ще більше у пальто.