Глава 15

Тиша опускається важкою ковдрою на мої плечі. Все, що можу чути - це стукіт серця та власне уривчасте дихання. Паніка. Шок. Змушую себе кліпати і оглянути залу. Це реальність, не сон. Люк переді мною на одному коліні, а я мов прикріпила до підлоги.

Я не хочу бути тут.

Тільки не це, його не мало бути тут.

- Ліві, - окликає мене Люк і я повільно переводжу на нього погляд.

Він пропонував вийти за нього. Купа думок намагаються розірвати мою голову.

В цей момент у цій залі я бачила два варіанти свого життя з Люком. Він успішний лікар, який завжди на роботі, я успішна бізнес-леді, а наші діти з нянями і обділені батьківською любов’ю. Або він - успішний лікар, а я. Я - домогосподарка, яка загубила себе в дітях.

Я різко повертаю голову до Алекса, його обличчя не видає жодних емоцій. Повертаю голову назад до Люка, він дивиться на мене нервово, але намагається посміхатися.

Боже, він так дивиться. Всі дивляться. Чекають. Люк чекає.

- Серденько, ти вийдеш за мене заміж? - ще раз повторює хлопець.

Що мені робити?

- Так, - шепочу я, сама не розуміючи чому я погоджуюсь.

Я ж хотіла з ним розійтися, але він мене кохає і я не можу його підвести. Я знаю, що таке біль. Біль від розбитого серця.

Радісний рев колег та персоналу ресторану обрушується на мене лавиною. Люк підіймається та цілує мене довгим поцілунком. А я не можу йому відповісти, моє тіло все ще не слухається. Хлопець підіймає мою застиглу руку та надягає на одубілий палець завелику обручку. Метал обпалює шкіру і я нарешті приходжу в себе. Я обертаюся до місця, де стояв Алекс, але його там вже немає.

- Вітаю, - до нас підходить радісна Кора та міцно мене обіймає.

Дівчина дійсно виглядає радою за мене і я м’яко їй посміхаюся. Нарешті знаходжу поглядом Алекса і тепер можу дивитися тільки на нього. Щелепа стиснута, очі темні і непроникні, на обличчі нудьгуючий вираз. Але варто йому знайти мій погляд і маска дає тріщину, в очах на декілька секунд з’являється біль.

Хтось ще мене обіймає та щось радісно щебече, але я не розумію слів, лиш киваю у відповідь.

Алекс наближається до нас, з кожним кроком його маска повертається та міцніше прикипає до обличчя.

Мої долоні вологі і здається, що обручка зараз впаде, якби не долоня Люка, що тримає мою і ніжно гладить пальці.

- Дякую, що розважив мою тепер вже наречену. Мені в танці вона не дає вести, - Люк заговорив першим.

- Вітаю вас з заручинами, - Алекс кладе руки в кишені брюк. – Сподіваюся, ви мені вибачите, але мушу вже бігти, мене чекають ще справи.

Люк міцно потискає долоню Алексу на прощання.

Алекс нахиляється до мене і моє серце, пропускаючи удар,  завмирає. Прохолодні вуста притискається до моєї щоки. Впиваюся пальцями в тканинну сорочки на його руці. Чоловік відсторонюється, але я продовжую його тримати. Мертвою хваткою зціпивши пальці, немов його сорочка останнє за що я можу втриматися у цьому світі. Алекс м’яко розмикає мої пальці, злегка стискає та відпускає. Коротка гірка посмішка і, розвернувшись на підборах, виходить із зали. Моє серце заходиться як навіжене. Як мені хочеться піти за ним слідом.

О боже.

Що я наробила?

Я зараз задихнуся. Мені не вистачає кисню.

Люк занепокоєно нахиляється до мене.

- Серденько, все добре?

- Я просто перехвилювалася, - запевняю хлопця. – Мені потрібно сісти, - рвучко оглядаюся у пошуках стільця.

Люк веде мене до столику та наливає води. Тремтячими пальцями приймаю склянку і роблю декілька маленьких ковтків.

- Ти хоч зрозуміла, що відбулося? – запитує Люк, вдивляючись в обличчя.

- Так, ми одружимося, - посміхаюся та намагаюся аби мій голос звучав щасливим.

Здається Люку цього достатньо. Хлопець пропонує мені руку і веде до повільного танцю. Він тримає мене надійно у своїх руках. Ніжно проводить по спині.

- Ліві, - кличе мене Люк.

Підіймаю на нього погляд.

- Ти дуже гарна.

У відповідь спроможна лиш на коротку посмішку . Від колихання у танці та міцних обіймів Люка мене починає злегка нудити.

- Серденько, пообіцяй, що не образишся на мене, - серйозно каже чоловік.

- Що сталося? – зупиняюся і роблю великий ковток повітря, відганяючи нудоту.

- Мені потрібно поїхати на роботу. Я насправді ледь вибрався. Але я хотів зробити це сьогодні, - він залишає ніжний поцілунок на моїй скроні.

- Добре, їдь, - погоджуюся я.

- Ти не будеш ображатися? – хлопець заглядає в мої очі.

- Як я можу ображатися, - демонструю йому долоню з обручкою.

Люк м’яко мене цілує та йде, отримавши ще одну мою посмішку. З кожним його кроком мої плечі опускаються і реальність натискає на мене. Сідаю за перший столик на моєму шляху.  Опускаю лікті на край столу та берусь за голову, нахилившись, ховаю обличчя.