Глава 14

Хейлі неодноразово пропонує мені свої заспокійливі. І вже думаю пристати на цю пропозицію. Важко тримати себе зібраною та спокійною коли часу стає все менше і наближається дата здачі.

Тижні пролітають зі швидкістю світла. Постійні поїздки вимотують мене. В мене не залишається часу ні на що. Я можу забути поїсти. Але Алекс поруч. Спокійний, надійний. Чоловік, на якого я можу покластися. Чоловік, який годує мене. Так, саме годує. Витягає на обіди і кожен вечір замовляє доставку їжі до мене додому.

Люк телефонує кожного вечора, але я ледь знаходжу сили аби перекинутися із ним хоч парою слів.

- Олівіє, коли ми готові здавати об’єкт? – підходить до мене Алан.

Оглядаю готову вітальню та поправляю подушки на дивані. Натерті меблі блищать, оновлена підлога стукотить під моїми підборами, новесенькі штори пахнуть східними пахощами.

- Будинок вже повністю готовий, нам варто відпустити робітників, - Алекс тихо підходить ззаду та невагомо опускає долоні на мої плечі.

- Треба ще раз перевірити всі комунікації та меблі, і ще чистота, вікна, - швидко перечислюю я.

- Ліві, - Алекс розвертає мене до себе.

Чоловік кидає швидкий погляд на Алана і хлопець, розуміючи мовчазний наказ, йде.

Жовтневі очі зазирають в мої, читаючи всі страхи та хвилювання.

- Ліві, - повторює Алекс аби привернути мою увагу.

- Що? – роздратовано смикаю плечем.

- Давай сядемо, - чоловік веде мене до дивану.

- Ні, - різко зупиняю його. – Можемо пом’яти тканину.

- Добре. Ліві, в тебе починається вже параноя. Будинок повністю готовий до здачі, робітники просто сидять тут без діла.

- В них є ще робота, - заперечую я.

- Ластівко, те, що ти щогодини просиш їх пересунути меблі на п’ять сантиметрів, не рахується роботою, - Алекс посміхається.

Але його посмішка різко спадає.

- Вибач, я не мав так до тебе звертатися, - тихий голос звучить винувато.

А мене обдає теплою хвилею. Закриваю очі. Дивно, але це допомагає відчути себе спокійніше.

- Скажи ще раз, -  тихо прошу я.

Відчуваю як чоловік напружується біля мене і затамовую подих. Коливання повітря між нами передує ніжним обіймам. Алекс обережно пригортає мене до себе. Притискаю щоку до його грудей, рахуючи удари серця.

- Ластівко, - ніжно шепоче Алекс.

Дужче пригортаюся до нього, відчуваючи тепло та спокій. Руки чоловіка огортають всю мене, мов крила. Ніжний поцілунок на скроні змушує мене мимоволі посміхнутися.

- Ліві, все готово. Ми маємо здавати об’єкт, - вмовляє мене чоловік, знову називаючи мене на ім’я, ніби боїться, що я знову буду злитися.

Розриваю наші обійми та йду до вікна, присідаю на підвіконня та прикушую щоку із середини.

- Добре. Телефонуй місіс Тейлор, - прошу я.

Алекс дивиться на мене ще декілька секунд, даючи час передумати.

Опускаю очі на підлогу, вичікуючи. Зі свого місця чую довгі гудки, чіпляюся пальцями в край підвіконня.

- Доброго ранку, - вітається Алекс.

Намагаюся вслухуватися в слова, але гул в голові не дає цього зробити. Буквально відчуваю як кров рухається по венам, а серце качає її. З цього стану мене виводить доторк Алекса до мого плеча.

- Вони готові подивитися.

- Коли? – переводжу погляд на чоловіка.

- Через дві години.

- Так швидко, - зриваюся з місця та протираю рукою місце, де я сиділа, ніби я могла його якось замастити.

- Ліві, Амі хоче аби будинок їй показувала лише одна людина.

- Добре, я зможу, - нервово поправляю низ сукні.

- Вона хоче аби це був Алан, - твердо каже Алекс.

- Алан? – дивуюся я.

- Так, вона просила аби це був саме він.

- Добре, - погоджуюся.

Детально інструктую Алана, що він має обов’язково сказати та показати. Хлопець киває та не заперечує. Виглядає він напрочуд зібрано та професійно.

Алан запевняє мене, що все буде добре і ми можемо спокійно їхати.

Через хвилювання не пам’ятаю як сіла в машину до Алекса і ми приїхали назад до офісу.

Саме зараз Алан проводить презентацію будинку. Нервово покусую нігті, коли до мене заходить Хейлі із стаканчиком.

- Це какао, - простягає мені напій. – Я взяла в кав’ярні біля офісу. Має допомогти хоч трохи розслабитися.

- Дякую, - беру напій, але не п’ю. – Я так хвилююся, що мене зараз знудить.

Встаю з крісла та йду до вікна, притуляюся лобом до прохолодного скла.

- Алан не дзвонив? – обертаюся до дівчини.

- Ні, - Хейлі теж виглядає знервованою.