Глава 9

Дзвінке мелодійне щебетання легко та ніжно торкається мого слуху, у сні лунає спів птахів. Тепла галявина під моєю щокою ніби б’ється у розмірених невагомих поштовхах. Відбиває серцевий ритм світу. Вітерець ніжно торкається мого волосся, відкидаючи його з очей. Прохолодна роса осідає на моїй  скроні, немов у поцілунку.

Від задоволення підтягуюся і потрапляю у реальність. Реальність, де цілим світом зі сну був Алекс. Чоловік дивиться на мене сонними очима. Його долоні все ще ніжно мене обіймають. Змушую себе відірватися від його затишного тепла.

Відсідаю від хлопця на рівень витягнутої руки. Кліпаю повіками аби змахнути залишки сну. Повільно до мене повертаються спогади. Танець, довгі обійми, як ми сиділи поруч, просто насолоджуючись присутністю одне одного.

- Привіт, - голос Алекса хриплий від сну.

- Привіт, - заправляю волосся за вухо.

Між нами постає незручне мовчання. А моє серце чомусь б’ється галопом. Ми надто близько в надто інтимний момент пробудження.  Тихі кроки в коридорі рятують ситуацію.

Хейлі явно заблукала, уривчасті кроки блукають квартирою.

- Хейлі, - гукаю я. – Йди на мій голос.

Вона виринає за стіни. Оглядає вітальню і розуміння осяює її обличчя. Вигляд у дівчини м’яко кажучи не дуже свіжий, кола під очима, набрякле обличчя та сплутане волосся.

- Я напилася? – прикриває вона обличчя та сідає поруч зі мною.

- Хіба що трохи, - Алекс простягає дівчині склянку води та пігулку. – Для твоєї голови.

- Дякую, - Хейлі проводить його поглядом до кухні.

- Я так злякалася, - дівчина протирає скроні. – Чужа спальня, добре що хоч в одягу була.

- Ти не дала мені вчора тебе переодягнути, а я чесно намагалася, - посміхаюся я.

- Я щось начудила? – з надією дивиться на мене помічниця.

- Ні, все було цивільно.

- Ліві, а ти чому тут? – кидає на мене швидкий погляд дівчина.

- Я ж не могла залишити тебе одну. Тобі було не зовсім добре.

- Мене нудило? – кривиться дівчина.

- Так. Двічі.

- Жах. Ти бачила мій внутрішній світ, - стогне Хейлі.

Алекс на кухні готує каву. Відчуваю тонкий аромат обсмажених зерен. Хейлі тре свою хвору голову. Тягнуся за телефоном аби перевірити повідомлення. Жодного від Люка, в принципі як від брата і подруги. Проте десяток від Романа.

Запускаю перше відео повідомлення. Усміхнений хлопець в кружечку ледь вміщається зі своєю величезною собакою Баффі. Дзвінкий голос мастифа звучить першим, Роман таки відганяє її та починає своє вітання італійською, переходячи на англійську. Друг завжди так робить, йому не вистачає практики.

- Сподіваюся, ти ще не вбила Алекса? – хлопець примружує очі на відео. – Я звісно допоможу заховати тіло, але не хотілося би брати на себе мерця.

Хейлі давиться водою, стукаю її по спині. До нас підходить Алекс. Мені стає соромно за повідомлення. Швидко беру чашку з кавою, приготовленою чоловіком.

- Це він так жартує, - виправдовуюся я.

- Мені варто частіше обертатися? – посміхається Алекс.

У відповідь закочую очі та знімаю повідомлення для Романа. Сварю хлопця італійською та кажу як я за ним сумую.

- І до речі, Алекс живий та здоровий, - повертаю камеру на чоловіка.

Алекс махає в камеру та сідає в крісло.

Натискаю кнопку відправити і відкладаю телефон. З відкритих настіж штор в кімнату заглядає вранішнє сонце, підставляю обличчя під його промені, прикриваючи очі. Осінь повільно забирає сонячні дні, надаючи перевагу похмурим сірим хмарам.

Вібрація на столику поруч зі мною змушує розплющити очі та повернутися до телефону.

Алекс не одразу чує дзвінок і я маю змогу роздивитися ім’я.

«Єва та три рожевих сердечка».

Швидко відвертаюся в бік Хейлі та роблю ковток кави, вона зараз має неприємний кислий присмак.

Алекс відповідає, голосу на тому кінці не чути.

- Звісно я вже прокинувся, - м’яко відповідає хлопець. – Привіт.

Чоловік прикриває мікрофон рукою.

- В холодильнику є їжа, я скоро повернуся, - каже він нам та йде у свою спальню.

- Вмираю з голоду, - Хейлі підіймається з дивану і йде в напрямку кухні.

Чую позаду себе шурхіт пакетів та пластику.

- Будеш бутерброд? – запитує в мене дівчина.

- Дякую, немає апетиту, - встаю аби помити чашку за собою.

- А я завжди така голодна з похмілля, - дівчина вже жує якесь нарізане м’ясо та хліб.

- Нам час вже їхати. Швидше доїдай. Я вдягнуся і викличу таксі.

- Але, - починає Хейлі, але я її перебиваю.

- Ми вже доставили достатньо незручностей Алексу. Тож швидше жуй, - відчитую іі як дитину.