Глава 3

Дозволяю собі затриматися у ліжку, солодко потягуючись. Сьогодні приїду на роботу з усіма працівниками, а не удосвіта. Повільно збираюся. Маю виглядати на всі сто. Райан Тейлор – найбільший володар нерухомості у штаті. Кора багато потрудилася аби влаштувати нам зустріч майже напередодні старту реконструкції його заміського будинку. Це чудовий шанс заробити репутацію та відмінні рекомендації.  Обираю чорно-білу сукню. Чорна тканина корсетом облягає мою талію і розходиться у вільну спідницю трохи нижче колін, а білі повітряні рукави надають образу романтичності, картину завершує невеликий бантик на грудях біля корсету.

За допомогою бігуді надаю волоссю об’єм, залишаю невеликі хвилі на кінчиках пасм. Макіяжу наношу небагато, лише підкреслюю риси обличчя.

Задоволено оглядаю себе у дзеркалі і виходжу з дому. Біля будинку мене вже чекаєш наш водій.

- Доброго ранку, міс Джонс. Давно я Вас не відвозив на роботу, - посміхається мені Пітер.

- Я приїжджала трохи раніше, - посміхаюся хлопцю у відповідь та сідаю в авто.

В нашій фірмі всього два водії. Пітер був особистим водієм Макса, а другий – Джордж - зараз на лікарняному. Тож Пітер тепер працює за двох.

- В обід чекаю тебе без запізнень. Дуже важлива зустріч і клієнт ненавидить запізнень.

- Звісно, - коротко відповідає хлопець.

Як тільки виходжу з ліфту до мене одразу підбігає Хейлі.

- Кава вже у кабінеті, - посміхається дівчина.

Кладу свої речі на диванчик та беру чашку.

- Алекс такий хороший, - зітхає дівчина. – Нам пощастило з ним.

- Сподобався? – суворо дивлюсь на дівчину.

- Ні. Не в тому плані. Він певно хороша людина. Алекс працює тільки третій день, але вже запам’ятав ім’я всіх працівників. Коли вчора покликав мене до себе, мені здалося, що то був Макс. Він настільки влився в роботу, - розмірковує дівчина.

- Досить його вихваляти, - морщу носа я.

- Олівіє, а у вас щось було? – обережно запитує Хейлі.

- Що? Ні. Просто давні знайомі, - байдуже відповідаю я і роблю ковток кави.

- Ви так дивитись одне на одного, коли інший не бачить, - мрійливо каже.

- Не варто надумувати те, чого немає, - осуджую дівчину. – Йди працюй.

Хейлі важко видихає та буркоче про себе щось.

- Йди вже, - сміюся я.

Перед зустріччю переглядаю всі презентаційні матеріали ще раз.

- Хейлі, кличу дівчину.

- Так, - з’являється вона в моїх дверях.

- Поклич до мене Кору, будь ласка. Мені потрібно узгодити текст, - кажу не відриваючи очі від ноутбуку.

- Її немає. В неї зустріч з газетою.

Дивлюся на годинник.

- Чорт. Я засиділася. Сподіваюся водій вже на місці. Я не можу запізнитися, - швидко починаю збирати речі.

- Водія немає, - тихо каже дівчина.

Повільно обертаюся до неї та прикипаю поглядом до її наляканих очей.

- Як немає? – як можна спокійніше питаю я.

- Кора забрала водія. Вона сказала, що ти будеш на зустрічі разом з Алексом, от він тебе і завезе, а водій їй потрібніший.

- Що? – злюсь я. – Ну що за зміюка. Алекс одразу їде в ресторан. Ви хіба не помітили, що його зранку тут немає, - руками обводжу офіс. – Таксі, швидко.

Хейлі вибігає з кабінету і швидко телефонує. Підходжу до її столу та спираюся на нього, притоптуючи одним носком.

- Немає, - тихо каже, її обличчя починає червоніти від самої шиї.

- Чого немає? – крізь зуби питаю я.

- Вільних машин. Час очікування сорок хвилин, - пищить дівчина.

- Дідько, - лаюся я. – Через сорок хвилин я маю вже бути на місці, а не тільки сідати в таксі. Де Алан?

Дивлюсь на порожнє місце. Хлопець завжди їздить на власному авто.

- Захворів, - голос Хейлі стає ще більш вищим.

- І що мені робити? – з панікою в голосі питаю я.

- На метро немає заторів. І воно буквально за рогом. Я сама на ньому їжджу, - швидко тараторить дівчина.

- Веди, - приречено кажу я. – Але я тобі  і Корі це ще згадаю.

Ми вибігаємо з офісу. Хейлі за руку тягне мене у сторону метрополітену.

- До ресторану доведеться пройти хвилин п’ятнадцять. Тобі потрібно вийти на станції Клінтон.

Хейлі відводить мене до відкритого перону. Разом чекаємо мого потягу.

- Не відпускай Кору нікуди. Ти мене зрозуміла? – злюсь я.

- Так. Якщо буде потрібно, я закрию її в туалеті.

- Не втопи тільки в унітазі, - посміхаюся я.

- Нічого не можу обіцяти, - сміється дівчина.  – Це твій. Швидко.

Потяг зупиняється і я буквально влітаю в повний вагон, відходжу трохи далі від верей аби не заважати іншим заходити. Берусь однією рукою за поручень та переводжу подих. Поправляю волосся, відкидаючи його на спину. Двері зачиняються і чоловічий голос лунає вагоном, оголошуючи наступну зупинку.  Оглядаю людей, всі зайняті своїми справами. Дівчинка у великих навушниках голосно слухає музику, відлуння якої чутно навіть мені, біля неї жінка гортає журнал і кидає осудливі погляди на дівчину. Поруч із ними хлопець читає книгу.