Глава 11

Промені ранкового сонця теплими пучками торкаються мого обличчя і я відкриваю очі. Підіймаю руку хлопця з мого животу та вибираюся з обіймів Алекса, він розвертається спиною до вікна. Прокрадаюся в ванну, швидко вмиваюся, чищу зуби.

Спираюся руками на прохолодну раковину. Оглядаю своє відображення у дзеркалі, припухлі губи та очі від сну.

Треба швидко прослизнути на гору поки Алекс спить, може він і не згадає, що я приходила вечері.

Йду на кухню. Алекс вже не спить. Сидить на дивані, потираючи обличчя. Хлопець обертається на мої кроки.

- Привіт, - хриплим голосом від сну каже хлопець.

- Доброго ранку, - вітаюся я. – Ще занадто рано, чого ти не спиш?

- Ти пішла і стало прохолодно. Ти чого так рано прокинулася?

- Сонце світило в обличчя. Та я й наче вже відпочила. Я йду робити чай, зварити тобі каву?

- Так. Дякую, - відповідає хлопець і йде до ванної кімнати.

Роблю знову свій ритуал з туркою, паралельно заварюється зелений чай з лимоном. Вичавлюю в чашку лимонний сік та насипаю декілька листиків чаю. В турці підіймається пінка, знімаю каву з вогню і наливаю в горнятко та наповнюю чаєм свою велику чашку.

Алекс виходить з ванної кімнати.

- Ти голодний? Хочеш поснідати? – запитую я.

- Ні.  Я буду тільки каву. Не хочеш на вулиці посидіти? Зустрінемо світанок, - пропонує хлопець.

- Давай.

Алекс підходить до мене та бере наші чашки, я підіймаю з дивану ковдру, якою ми вкривалися вночі.

Відкриваю двері, пропускаючи хлопця, та тихенько зачиняю, намагаючись не розбудити всіх на горі.

Крокую по зеленій траві, вранішня роса покриває мої кросівки. Сідаю на лавку навпроти озера, вкриваючи пледом себе з Алексом та приймаю горнятко чаю з рук хлопця. Роблю перший ковток і кислувата рідина зігріває моє горло.

- Що ти в мене питала вчора перед сном? -  запитує, ніби між ділом, Алекс, роблячи ковток кави.

- Та не важливо. Дурниці, - опускаю голову до чашки.

- Ліві, мені цікаво, що за такі дрібниці ти хотіла в мене спитати? – допитливо дивиться на мене хлопець.

- Я питала, - переводжу подих. – Чи підеш ти на вечірку до Лідії? Ти не думай нічого такого, хотіла попросити аби ти приглянув за Романом.

- Тож ти хотіла аби я придивився за Романом? – скидає брову хлопець.

- Так, того і питала. Тож ти підеш? – намагаюся надати моєму обличчю спокійного нейтрального виразу.

- Не знаю. Якщо встигну в майстерні, то піду. Як ти сказала, підеш на вечірку до Лідії? Це не її вечірка. Але щоб Роман зміг провести час із Меган, то мені треба буде приділити увагу Лідії.

- Як приділити увагу? Поговорити? – поглядаю на хлопця.

- І це також, може розмов буде замало, - хитро всміхається хлопець.

- Я не про це питала, - крізь зуби кажу я.

- Може доведеться навіть потанцювати з нею, а вона жахливо танцює. Черевики мої точно відтопче. За Романом я придивлюсь.

- Дякую, - натягую посмішку.

- Йди сюди, - сміється хлопець та обіймає мене однією рукою. – Акторка з тебе не дуже, посмішка була не справжня.

У відповідь я невдоволено пирхаю і зручніше вмощуюсь на грудях хлопця. Алекс опускає руку з мого плеча на бік, міцніше стискаючи мене в обіймах.

- Тут так гарно і спокійно, - кажу я, вдихаючи прохолодне повітря.

Навколо панує тиша, де-не-де просинаються птахи, заводячи стиха свою пісню. Над озером рожевим цвітом забарвлене небо, перемальовує воду в такий самий ніжний колір. Сонце ніби виринає після сну з глибин холодної води, осяюючи землю золотими променями.

В мене перехоплює подих від цієї краси, глибоко вдихаю свіже ранкове повітря.

- Ти дуже гарна і така тиха, - тихо каже Алекс, спостерігаючи за мною.

- Що? – виринаю із власної медитації.

- Гарна і тиха, готов побитися об заклад, що зараз в твоїй голові немає ніяких думок, лише спокій.

- Так, - задоволено посміхаюся. – Обожнюю світанки. Таке відчуття, що світ зупинився і вся ця краса належить тільки нам, поки усі ще сплять. В такі моменти оголюються душі.

- Ластівко, - тихо кличе мене хлопець.

- Так, - переводжу на хлопця погляд.

- Ти неймовірна, ластівко. – Алекс бачить мій скептичний погляд. -  Кажу тобі не як хлопець, а просто як людина, безполе створіння.

- Дивний комплімент, - посміхаюся я, міцніше обіймаючи хлопця, притискаюся щокою до його грудей, відчуваю гулке серцебиття.

Алекс забирає мою чашку і кладе на порожнє місце біля себе,  підіймає мої ноги на свої коліна, міцно обіймає мене за поперек.

- Давай просто так посидимо тут удвох, поки нікого немає, - просить хлопець.

Відповіддю йому служать наші переплетені пальці, притуляюся  лобом до вигину шиї хлопця, його великий палець м’яко погладжує тильну сторону моєї руки.