Глава 7

Пишу записку для Романа і прокрадаюся навшпиньках в його кімнату.

«Поїхала у школу. Макс в універі. Марта приготує для тебе сніданок, вона буде в саду біля квітів. Покликаєш її. Макс звільниться раніше і ви разом заберете мене зі школи.»

Кладу папірець на тумбу біля ліжка.  Хлопець підсапує. Йому завжди важко даються перельоти, хоч він і не зізнається, але літати боїться, тому на наступний ранок спить майже до обіду.

Спускаюся в низ. Картина не зміна, Алекс і моя тарілка з пластівцями, які Марта залила для мене йогуртом.

- Всім доброго ранку, - вітаюся з присутніми.

Мама, Макс, Марта і Алекс вітаються зі мною. Сідаю на вільний стілець біля Алекса.

- Я приготувала тобі сніданок, - каже Марта, розвертаючись до столу. Бачить мою тарілку з пластівцями у Алекса. – Пластівці або яєчня?

- Я вип’ю кави.

- Доню, снідати потрібно завжди, не можна каву на голодний шлунок, - повчає мене мати.

- Я з’їм тост. Сама зроблю, - тягнусь до хліба,  намазую арахісову пасту та апельсиновий джем.

- Які на сьогодні плани? – запитує мати.

- Спочатку школа, а потім можливо сходимо кудись.

- Не забувай про домашнє завдання, - як зазвичай, повчає мати.

- Мамо, сьогодні п‘ятниця. Завтра навчання немає. Я все встигну.

- Справа не в часі, а в якості. Похапцем не можливо зробити щось відмінно.

Як завжди мовчки вислуховую повчання матері. Все має бути на відмінно, будь розумницею, гарно виглядай, манери, постава.

- Впевнений, що Ліві виконає всі завдання уважно і тільки на відмінно, як і завжди. Вона хоч раз приносила погані відмітки? – перебиває мамин монолог Алекс.

Я здивовано дивлюсь на нього, мама незадоволено піджимає губи.

- Юначе, я розмовляла зі своєю донькою. Ні, погані відмітки вона не приносила, але це завдяки контролю. Не можна довіряти підліткам таке. Оцінку одразу скотяться униз.

- А можливо їй потрібно трохи більше свободи, жити постійно в тотальному контролі трохи тяжко.

- Алекс, ти багато на себе береш, - починає мама, але її перебиває Макс.

- Дійсно, мамо, Ліві все встигне. Вона ж в нас розумниця. Дай їй трохи відпочити хоча б на вихідних. Вона постійно стирчить в своїй кімнаті і щось вчить, то уроки, то італійську, французьку.

- Не потрібно розказувати мені, вона вічно за тими своїми фарбами. Хобі, я все розумію. Але достатньо і хвилин двадцять в день для цього. А не сидіти згорбившись над тим мольбертом.

- Я тебе бачу тільки зранку і то не завжди, - тихо починаю я.

- Що ти сказала, люба? – перепитує мама.

- Кажу, що вже час до школи. Я візьму речі і йду до машини. Чекаю вас на вулиці, - звертаюся до хлопців. -  Гарного дня, мамо. До зустрічі, Марто.

Мама в своєму репертуарі, ніколи нікого не чує. Є її думка, а всі інші, що відмінні від її,  не правильні.

Беру свою сумку і одягаю перший ліпший світшот. Вилітаю з дому і опираюся на машину брата, складаючи руки на грудях.

З дому виходить Алекс і прямує до мене.

- Ластівко, як ти?

- Чудово. Де Макс? Я вже запізнююся.

- Вибач, не потрібно було мені починати цю розмову.

- Насправді дякую тобі, - беру хлопця за руку. – Дякую, що заступився. Але моя мати така як є, її вже напевно нічого не змінить. Це все потрібно просто вислухати. Завтра вже все забудеться.

Хлопець пригортає мене до себе.

- Йди сюди. Ти завжди можеш поговорити зі мною, якщо тебе щось тривожить.

- Дякую, - я відповідаю на обійми хлопця і закриваюся обличчям в його куртку.

- Ластівко.

- Що? – кажу в його куртку.

- Мій одяг тобі пасує більше, ніж мені, - в голосі хлопця відчувається веселість.

Вибираюся з його обійм і легенько відштовхую його.

- Я випадково одягнула його. Все ніяк не можу його повернути.

- Нехай буде в тебе. Тобі пасує, - Алекс заправляє пасмо мого волосся за вухо, теплі пальці торкаються щоки.

- Хутко по місцях. Ліві, ти вже запізнюєшся, - повітря пронизує голос брата, ми з Алексом відскакуємо один від одного і сідаємо в машину.

На парковці Наталі вже чекає мене, нетерпляче притоптуючи носком своєї туфлі.

Макс глушить мотор.

- Нарешті, чого так довго? Ми запізнимося на урок, - гримає подруга.

- І тобі привіт, Наталі, - всміхається Макс.

- Привіт, - насуплено промовляє подруга.

- Що сталося, Наталі?

- Мама, - неохоче зізнається подруга.

- Тож у вас з Ліві одна біда. Що зробила твоя? – цікавиться Макс, опираючись на відкриті двері машини.