Казка на ніч

Жив на світі козак славний,

Жив, і горя він не знав.

Був у нього кінь буланий,

З ним товаришем він став.

Жив козак, ходив по світу,

Щастя він свого шукав.

Та зустрів дівчину-відьму,

Та зустрів – і вмить пропав.

Бо ця відьма-чарівниця

Не хотіла з ним дружить,

Не хотіла помагати,

Не хотіла і любить.

Бо ця відьма-чарівниця

Знала все своє життя,

Що козак постука в двері,

Як їй буде двадцять п'ять.

Він красивий, очі сірі,

Темне пасмо на чолі.

Та все стане неважливо,

Коли вип’є зілля він.

Я не знаю, що там сталось,

І у чому була річ,

Та дівча йому зізналось,

Що прокляла його рід.

– Як же так, скажи на милість?

Я ж нічого не зробив.

– Ти зробив, та не помітив,

Що колись мене згубив.

Я мовчала і все знала,

Що прийдеш іще в мій дім.

Та на цьому все скінчиться,

Бо ти станеш вмить німим.

Не пробачу твою зраду,

Що в минулому житті

Ти зробив. А я пропала,

І мене вже не спасти.

– Я не знаю, про що мова,

Але ти прости мене.

Знаю, що ти не повіриш,

Але тіло все болить.

Ти і вся твоя оселя,

І обличчя, і душа.

Я все бачив наче в хмелю,

Коли був у корчмаря.

Ти наснилась, кароока,

Я впізнав тебе, прости.

Я люблю лиш тебе, правда.

Хай візьмуть мене чорти!

Та чорти його не взяли.

Знала відьма – то не фальш.

Швидко зілля в землю влила

І не було їй го жаль.

– Ти мій сокіл сіроокий,

Я простила вже тебе.

А та помста, наче сила,

Щоб згадать тепер себе.

Я любила тебе сильно,

Більше, ніж своє життя.

І тому я себе вбила,

А тебе я прокляла.

Та не хочу я так більше!

Залишайся, будем жить.

А твій рід, що я згубила,

Зможем ми і відродить.

І жили вони щасливо.

Зрада то була давно.

А тепер в них є дитина,

Варить зілля і компот.

Хлопчика іще чекають,

Та не буде крайнім він.

Відьма знає… А Бог вправить

І поможе молодим.

А хто слухав цю казку,

Той і так все зрозумів:

З відьмою жити часом страшно…

А без відьми… нащо жить?