2

Яковлєв і Селінков пройшли за гуртожиток. Там на відведеному місці була стоянка для автомобілів. Старожили побудували гаражі, а ті хто лиш придбав автомобілі, ставили їх на спеціальну площадку. Яковлєв і Селінков  мали гаражі поруч, тому відчинили ворота майже одночасно, і вивели свої авто теж одночасно. Вони весь час були разом все, робили синхронно, як в польоті,  виконуючи все дуже точно. Вони під’їхали до пропускного пункту з містечка майже одночасно. Але перетнувши лінію КПП. Селінков натиснув на газ.

Яковлєв не поспішав. Він спокійно вивів автомобіль на дорогу. Куди поспішати. Ще встигне. Сіра смуга дороги тягнулася в далечінь. Жигулі Селінкова виднілися спереду. Яковлєв насолоджувався поїздкою. Нечасто йому доводилось бувати за кермом автомобіля, тому він більше уваги приділяв дорозі. По обидві сторони дороги росли волоські горіхи. За ними розкинулися поля. Від дороги, вдалечінь полів, тяглись дубові лісосмуги. Аеродром зі своєю бетонною огорожею поступово відпливав в далечінь. Тепер навколо був безмежний простір. В одному місці замість дубків лісосмугу висадили акацією. Смуга була темною. Акація лиш випускала листя разом з квітами, що починали цвітіння. В цей час все навкруги обвіював такий аромат, що паморочилось в голові. Але Василь нічого не відчув. Всі аромати пролітали проз автомобіль.

Як жаль, що ці аромати пролітають повз нього. Як інколи хочеться вибратись кудись на природу, в ліс. Лягти на трав’яний килим, вдихнути на повні груди терпко-духмяний аромат. Якомога далі від цивілізації, від буденних проблем. І ось так лежачи, дивитися на блакитне небо, білі хмаринки, що пропливають над головою. Слухати щебет птахів, їх незрозумілий  переспів, що наповнював все навкруги. Такі чудові дні бувають наприкінці весни та на початку літа. І в саме такий чудовий час, не завжди вдається вибратись на природу.

Василь любив поїздки на природу. Охоче підтримував ініціативу, брав участь в підготовці й проведенні виїздів з містечка до лісу, що був недалеко. Особливо чудові поїздки  були влітку в спекотні дні. Чудово провести день в лісовій прохолоді. В тиші та спокою. Без турбот. А поїздки з ночівлею – це щось неймовірне. За день відпочинеш, а вечірній час проведеш біля вогнища. Зварений куліш, або уха, були такими смачними, що як кажуть за вуха не відтягнеш. А пісні біля багаття, галасливість компанії, веселощі за північ. Це неможливе враження, що важко передати словами. Це потрібно відчути.

І які б поїздки, на день, чи з ночівлею, не були, вони завжди дотримувались правила – не зашкодити природі. Вогнища завжди розводили  на одному місці. Не залишали після себе сміття.  Територію, на якій перебували завжди тримали в чистоті й охайності.  Папір спалювали. А скляну і жерстяну тару забирали з собою, щоб викинути в сміттєві бачки в містечку. Після них про перебування тут нагадувала лиш зім’ята трава, та залишки залитого водою вогнища. І даремно, що ліс знаходився не в зоні підпорядкованій аеродрому, він завжди був чистий і охайний.

Машина Степана трохи зменшила хід. Василь почав наздоганяти товариша. Вони наближались до  зони відчуження.  Тут завжди чергувала військова автоінспекція. Вона за тим підйомом. Машина пішла вгору. За пагорбом проходила траса, що вела в місто. Першими відкрились дахи багатоповерхівок. А коли машина в'їхала на вершину пагорба, відкрилось все місто. По правий бік знаходилося старе місто. В центральній частині були п'ятиповерхівки. Від них  відходив великий район невеликих будинків,  що потопали в зелені. В цьому морі зелені де-не-де виднілись острови дахи будинків.

Зліва росло нове місто. Тут не було зеленого океану, його замінили багатоповерхові будинки. Поряд з ними стояли вантажні крани, що своїми стрілами зводили нові будинки. Блокові будинки зводились швидко. Зовсім недавно, в останній приїзд до міста, виднівся лиш перший поверх, і ось за кілька днів, будинок виріс до п’ятого поверху. І  дарма, що нові будинки будувались швидко, вони мали  некрасивий вигляд. Сірі, однотонні, без краси й кольорової гами, вони були схожими один на одного. Заблукати в такому районі дуже легко. Куди привітніше старе місто. Кожен будинок має свій неповторний колорит. А зелені насадження роблять повітря чистим і свіжим.

Дорога скочувалась вниз, де вливалась в шосе, що вело до міста. Саме там і стояла машина військової автоінспекції. Хоч і стояли знаки про заборону в'їзду. Все ж тут чергувала машина. Машина зі спеціальними знаками стояла на узбіччі. Офіцер у військовій формі з погонами міліції напівлежачи на капоті машини палив цигарку, байдужий до всього. Помахом руки, він привітав Степана і Василя.

Влившись в потік машин, Яковлєв і Селінков попрямували в місто. Машин на трасі було небагато, тому рух по дорозі був швидкий. Перед в'їздом у місто Селінков  з'їхав на край дороги й зупинився. Василь теж пригальмував та під'їхав впритул до машини Степана. Опустивши скло дверцят, Василь пересів  на місце пасажира.

• Де зустрінемось? – запитав Степан.
• Біля інституту. О пів на восьму. Там є зупинка для автомобілів. Там і зустрінемось.
• Лади. Бувай.
• Бувай.

Поки Василь повертався на місце водія Жигулі, влившись в потік машин щез з поля зору. Василь лиш похитав головою. Швидкісна їзда, та й ще по місту – це не його. Він звик їздити повільніше. У місті не дуже й розженешся. Вузькі старі вулички не давали змоги для швидкісної поїздки. Потрібна обачність. Тому тут не до швидкості. Обачно влившись в потік машин Яковлєв рушив в місто. Але скоро довелося з’їхати з головної вулиці. Невеличкими вуличками й провулками він швидше дістанеться додому. Через деякий час, Яковлєв уже в’їхав в знайомий двір.