Розділ 14

Ми з Марією сиділи біля озера, спостерігаючи, як легкий вітерець здіймав на воді невеличкі хвилі. Після всього, що сталося, мені було важко зібрати думки докупи. Я досі не могла звикнути до думки, що тепер усе село знає про моє повернення.
— Думаєш, вони справді повірять Ярославі? — запитала Марія.
— А хіба в них є інший вибір? Вони ж бачили мене.
— Бачити — одне, а повірити в те, що ти повернулася з того світу, — зовсім інше.
Я хотіла щось відповісти, але раптом почула позаду кроки. Обернувшись, побачила Левка. Поруч із ним ішла Злата.
Він помітив мене й одразу прискорив крок. На його обличчі читалося тривожне хвилювання, але щойно опинившись поруч, простягнув руку й обережно торкнувся моєї щоки.
— Василино... Я так боявся за тебе, — прошепотів він. — Ти прийшла до села сама... Коли я почув крик, зовсім не очікував тебе побачити. Я так зрадів, а потім... злякався.
— Вибач мені, — мовила я. — Я просто хотіла, аби ти допоміг знайти вбивцю.
— Я допоміг би! Та тобі потрібно ховатися, і негайно — тепер про все знає все село.
— Так, Ярослава сколихнула всю громаду, — додала Злата.
— Не дивно, — кинула Марія.
— Про що це ти? — різко запитала Злата, повернувшись до неї.
— А про те, що тобі краще б не водитися з тією дівкою. От якби не Василина, то й ти б зараз плавала у цьому озері.
— Що ти таке говориш, Маріє?! — уже обурився Левко.
— А те, що Ярослава кохає тебе настільки сильно, що вирішила позбутися суперниці!
— Оце так жарти! — обурилася Злата.
Я дивилася на Левка, а він — на мене. У моїх очах він бачив усю правду.
— Вона... То це зробила вона? — Злість і розпач спалахнули в його погляді. — Я вб'ю її! Вб'ю ту гадину, і ніхто її й добрим словом не згадає!
Він різко розвернувся і попрямував до села, лютий як чорт.
— Левку! — я кинулася за ним і зупинила. — Вона заслуговує на все, що ти сказав. Але як ти тоді будеш жити в селі? Казатимуть, що русалка тебе звабила і ти за її примхою пішов людей калічити.
— Та як ти можеш прощати їй те, що вона з тобою зробила?! — закричав Левко.
— Ні, коханий. Я хочу помсти, але всі зараз на її боці. Де правда? Хто нам повірить?
— А я тоді тут до чого?—запитала Злата.

— Вона вирішить всіх дівок у селі потопити, аби залишитися єдиною красунею на все село!  От і не крутися біля Левка, бо і на тебе б вона не подивилася, — холодно відповіла Марія.

Левкові плечі напружено тремтіли від люті, але коли він зазирнув у мої очі, горою нависла над нами тиша. Жодні слова селян, жоден страх перед засудженням чи плітками більше не мали значення.
Він зробив крок назад до мене, проігнорувавши геть усе навколо, і знову обережно, майже благоговійно торкнувся моїх пальців. Його дотик був теплим, живим і таким знайомим, що в грудях защеміло. Другою рукою притиснувся до моєї щоки, і потім ніжно поцілував у мої вуста. Його телі губи до моїх холодних, поцілунок був ніжний, трепетний. Він трішки відсторонився давши видихнути і поцілув знову, коротко.
— Мені байдуже, що каже село, Василино, — тихо, але твердо промовив він, не зводячи з мене погляду, повного болю і такого палкого, безмежного кохання, що від нього перехоплювало дихання. — Я втратив тебе один раз через чиюсь чорну заздрість. Другого разу я цього не переживу. Якщо треба, я спалю це прокляте село вщент, але ніхто більше не посміє тебе кривдити.
Я пригорнулася до його грудей, відчуваючи, як попри весь жах пережитого навколо нас ніби зник весь світ. Були тільки ми двоє — живі, попри смерть і темну воду.
Але ця інтимна тиша тривала недовго.
Злата стояла осторонь, трохи зсутулившись. Її погляд, прикутий до нас, був важким, сповненим болю і гіркого, прихованого розчарування. Вона теж кохала Левка — тихо, віддано, ховаючи свої почуття за впевненістю. Бачити, як він дивиться на мене так, ніби крім мене у світі не існує нікого, було для неї справжніми тортурами. Вона відвела погляд до води, гірко закусивши губу, аби ніхто не помітив її сліз, проте кожен м'яз на її обличчі видавав нестерпний ревнивий біль.
Марія помітила цей погляд і вирішила розрядити напругу своїм улюбленим їдким сарказмом. Вона склала руки на грудях і скептично глянула на Левка.
— Ну просто серцеїд неперевершений, — протягнула Марія, лукаво примружившись. — Ти подивися на нього! Треба ж, який жених знайшовся: всіх дівок у селі охмурив, одна бігає за тобою, друга від ревнощів на людей кидається, а третя заради нього з того світу воскресла. Левку, зізнайся чесно, ти що, приворотне зілля сипаєш всім, чи просто вродився таким нагородою на нашу голову?
Злата гірко й коротко хитнула головою, намагаючись перевести все на жарт, хоча в очах стояла туга:
— Авжеж... Такий козак, що через нього скоро й справді переб'ють одне одного. Тільки от чомусь рятувати доводиться не його, а нас.
Левко лише важко зітхнув, обіймаючи мене за плечі й притискаючи до себе ближче, даючи зрозуміти, що ніякі жарти чи загрози тепер не змусять його відступити.

— Що ти будеш робити, Василино? — я повернулася до Злати.
— Мститися їй хочу. Зробити щось таке... Затягти її на те саме дно, на яке вона затягла мене.
Злата подивилась на мене перелякано.
— Підеш по неї. І волоктимеш сюди через усе село.
— Тоді ти зробиш тільки гірше, Василино, — спокійно сказала Марія. — Нехай краще прийде сама.
— І як ти думаєш її сюди заманити?
— А от нехай твій коханий допоможе. Вона ж бодай за ним піде хоч на край світу. На вбивство заради нього вона була готова.
Ось така в нас виникла ідея. І вона  не приносила мені радості чи полегшення. Я хотіла, аби вона страждала. Та совість, яка краплею ще лишалася в мені, здавалося, випарувалася остаточно. Помта. Все ж  була сильнішою.