Розділ 13

Ми сиділи з Марією біля темного озера, мовчки дивлячись на місяць і зорі. У тиші ніч здавалася особливо глибокою, а холодна вода здавалося дихала просто під нашими ногами.
— А ти ж казала, що тобі й тижня не вистачить, — раптом порушила мовчанку вона.
— Ага, — кивнула я, згадавши свої недавні слова.
— І треба ж таке. Твоя подруга... 
— От саме.
Марія з легким зітханням провела рукою по траві й сумно посміхнулася:
— А я колись пішла й сама потопилася через те, що мені не відповіли взаємністю. А треба було лише позбутися суперниці...
— Маріє, це не смішно, — відізвалася я, згадавши власну гірку долю і те, як мене жорстоко вкинули у ці холодні води, розлучивши з Левком, за яким моє серце боліло так само нестерпно, як і за живим життям.
— Вибач, — вона м’яко похитала головою. — Просто іноді дивно згадувати, якими дурними ми буваємо від кохання.
Я уважно подивилася на неї. У місячному світлі її голубі, мов скельця, очі здавалися абсолютно прозорими. Довге біляве волосся спадало на плечі, а кругле обличчя було напрочуд гарним. Вона була справжньою красунею — і все ж хтось колись байдуже пройшов повз її почуття.
— Чому ти так із собою вчинила? — тихо спитала я. — Хіба мало було хлопців, які тебе кохали?
— Було. Чимало за мною упадали. Але моє серце тягнулося лише до Івана.
Вона замовкла, вдивляючись у темну гладінь, ніби серед відблисків місяця й досі намагалася розгледіти його силует.
— Я й досі бачу його перед собою, — промовила Марія ледь чутно. — Світловолосий, із такими глибокими блакитними очима, що в них і справді можна було потонути. Сильний, мужній, а який веселий жартівник!
Вона раптом легко засміялася, і на мить її обличчя осяяла така тепла усмішка, що я мимоволі всміхнулася у відповідь. Дивно було бачити її такою. Зазвичай Марія здавалася набагато мудрішою за нас усіх, ніби за роки серед поліських вод навчилася розуміти те, до чого інші доходять лише наприкінці довгого життя.
— Тільки от я не змогла прийняти того, що він кохає іншу, — продовжила вона вже тихіше, втрачаючи колишню веселість. — Для мене це був кінець світу. Здавалося, що без нього моє життя більше не має жодної цінності. А от коли стала русалкою, нарешті зрозуміла, яке ж божевілля накоїла. Тепер думаю: той, кого я так шалено кохала, насправді не вартий був моєї смерті. Я могла б зустріти іншого. Мала б власну хатину, турботливого чоловіка, дітей... Сварилася б із ним через якісь дурниці, а потім мирилася б вечорами. Жила б собі, як усі звичайні люди. Але була молодою й надто впертою. Мені здавалося, що моє почуття — єдине й неповторне на цій землі.
— Мені дуже прикро, — щиро сказала я, згадуючи власний обірваний шлях.
— І мені прикро, дівчино. За себе, за тебе, за всіх нас, таких упертих у своєму болю.
Я обхопила руками коліна й поклала на них підборіддя, відчуваючи прохоплений нічною сирістю вітер.
— А ти ніколи не хотіла побачити його знову? — запитала я, відчуваючи хвилювання.
Марія замислилася, не зводячи очей із води.
— Хотіла. Спочатку — шалено. Здавалося, якби бодай раз глянути на нього, я змогла б нарешті заспокоїтися. А потім минули роки. І бажання зникло.
— Чому?
— Бо я зрозуміла, що не хочу бачити його старим, зморшкуватим. Не хочу дізнаватися, чи згадував він мене хоч словом, чи був щасливий зі своєю дружиною, чи колихав онуків. Мені вистачає того Івана, якого зберегла моя пам'ять. Молодого, усміхненого, з вічно розкуйовдженим волоссям.
Вона знову тихо й тепло засміялася, згадавши щось своє, сокровенне:
— Пам'ятаю, як він завжди по-доброму до мене ставився... міг підійти, жартома привітатися, перекинутися словом, як із доброю подругою. Але в його погляді ніколи не було того горіння, якого я так жадала. Він просто грався моїм серцем, сам того не помічаючи, бо для нього я була лише однією з багатьох. А я дурна, усе вигадувала собі зайве...
Я Подивилась знову на неї.
— І ти справді так сильно його кохала? — перепитала я, дивлячись на її прозорий профіль.
Марія повільно повернула до мене голову. У її погляді відбивалося вічність і спокій темної води.
— До нестями, — тихо відповіла вона.
Вона замовкла, знову дивлячись на місячну доріжку, що тремтіла на хвилях.

Я більше нічого не запитувала. Ми сиділи поруч — дві русалки на межі двох світів, слухаючи, як нічний вітер гойдає очерет, і кожна думала про своє власне нестерпне, вічне «завжди».