Розділ 12

Ми йшли селом, намагаючись триматися осторонь від людей. Я натягнула на голову хустку, а Марія поправила свою так, щоб затулити частину обличчя. На щастя, вечоріло, і більшість селян уже порозходилася по домівках.
Я впізнавала кожну стежку, кожен паркан, кожну хату. Тут я колись бігала босоніж, тут збирала квіти, а за тим тином ми з Левком уперше поцілувалися. Усе залишалося таким самим, як раніше, і від цього ставало тільки болючіше.
— Не озирайся на кожного зустрічного, — прошепотіла Марія. — Ти так себе видаси швидше, ніж устигнеш дійти до його хати.
— Я просто дивлюся.
— Авжеж. А ще, мабуть, хочеш привітатися з усім селом.
Я кинула на неї невдоволений погляд, але промовчала.
Ми прямували до Левкової хати. Я сподівалася, що він зможе нам допомогти, хоча сама ще не знала, як поясню йому нашу появу. 
Та коли ми завернули за ріг, то побачили біля його двору знайому постать.
Ярослава.
Вона стояла біля воріт, раз у раз поглядаючи на вікна хати, наче чекала, коли хтось вийде. Потім поправила волосся й підійшла ближче до дверей, але, схоже, так і не наважилася постукати.
Я мимоволі сповільнила крок.
— Що вона тут робить? — тихо запитала Марія.
— Не знаю.
— Ти її знаєш?
— Звісно. Ми все життя в одному селі прожили.
— Тоді не витріщайся на неї. Нам треба поговорити з Левком, а не з нею.
Я кинула короткиий кивок і рушила далі.
Ми вже майже дійшли до воріт, коли Ярослава нарешті помітила нас. Вона різко повернулася, окинувши поглядом двох незнайомих дівчат, облич яких через хустки й сутінки розгледіти не могла.
— Ви хто такі? — непривітно запитала вона.
Ми не відповіли й спробували пройти повз. Ярослава одразу перегородила нам дорогу.
— Я вас питаю! Куди це ви зібралися?
— Нам потрібно до Левка, — спокійно сказала Марія.
— До Левка? А вам що від нього треба?
— Це вже не ваша справа.
Ярослава звузила очі.
— Ще чого! Думаєте, можна просто так приходити до чужої хати? Пішли геть, поки я по-доброму прошу!
Я відчула, як усередині починає закипати роздратування. Колись я не раз чула її різкий голос, але ніколи не думала, що одного дня стоятиму перед нею ось так — ховаючи обличчя та власне ім'я.
Марія легенько торкнулася мого ліктя, даючи зрозуміти, що не варто сперечатися. Ми вже збиралися обійти Ярославу, коли я раптом зупинилася.
Не знаю, чому саме тоді захотіла заговорити. Можливо, через її тон. Можливо, через те, як вона стояла біля Левкової хати, наче мала на неї якісь права. А може, я просто втомилася ховатися.
Я повільно повернула голову й тихо промовила:
— Ярославо…
Вона завмерла. Вдивлялася в мене, намагаючись розгледіти обличчя під хусткою. Її губи ледь розтулилися, але жодного слова не пролунало.
Я зробила крок ближче.
— Що таке? Не впізнаєш?
Вона відступила.
— Ні… — видихнула Ярослава. — Ні, цього не може бути. 
Марія напружилася поруч зі мною. Я повільно зняла хустку з голови.
Ярослава побіліла так, ніби перед нею справді постала маревна тінь.
— Василино?..
Я не відповіла. Просто дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чому в її очах з'явився такий жах. Не здивування, не розгубленість, а саме жах.
— Як?.. — вона затулила рот долонею. — То влісі і справді ти була. Як ти тут опинилася? 
— А де я мала бути?
— Ти… Ти прийшла за мною?
Я насупилася.
— Що?
— Ти прийшла помститися? — Ярослава затрусила головою й знову відступила. — Ні, ні, ти не можеш бути тут. Ти ж…
Вона урвала себе, але було вже пізно. Я дивилася на неї, відчуваючи, як одна за одною складаються докупи дрібниці, яким раніше не надавала значення.
— Що я? — тихо запитала я.
— Ти мала померти.
На мить здалося, що навіть повітря довкола завмерло. Марія різко повернулася до Ярослави.
— Що ти сказала?
Але я вже майже не чула її. Переді мною зринув той день. Я згадала, як збиралася до озера, як кликала Ярославу піти зі мною. Вона тоді відмовилася, сказала, що має інші справи. Тоді в мене було стільки клопотів перед весіллям, що відмова подруги здалася звичайною дрібницею.
Але тепер…

— Того дня, — повільно промовила я, — коли я пішла до озера, ти тільки знала?
Ярослава мовчала.
— Я ж кликала тебе із собою. Пам'ятаєш? Ти не захотіла. А тепер стоїш тут і кажеш, що я мала померти.
Я зробила ще один крок до неї.
— Звідки ти знала, що я помру?
— Я нічого не знаю!
— Тоді чому так злякалася, побачивши мене?
— Бо ти мертва! — раптом закричала вона. — Тебе поховали! Я бачила, як тебе оплакували!
Її голос тремтів. Вона раз у раз озиралася на хату Левка, наче сподівалася, що хтось вийде й урятує її від цієї розмови. Я ж дивилася на неї дедалі спокійніше.
Нарешті я зрозуміла, що маю запитати.
— Ярославо, а ти часом не знаєш, хто зі мною це зробив?
Вона застигла. Я навіть гірко усміхнулася, хоча всередині все стискалося від лютої печії.
— Хто це так гарно обірвав мені життя? Може, ти знаєш? Може, бачила щось того дня? Чи, може, сама мені розкажеш?
— Замовкни!
— Чому? Бо тобі неприємно це чути? — я нахилила голову, вивчаючи її зблідле обличчя. — Знаєш, Ярославо, я вже встигла подумати, що мені просто не судилося бути щасливою. Не судилося вийти заміж, народити дітей, постаріти поруч із коханим чоловіком. Але нічого. Якщо мені за життя щастя не дали, то я сама прийду й візьму його.
— Ти нічого не розумієш! — зірвалася вона.
— То поясни мені!
— Ти завжди була такою! — Ярослава майже задихалася від обурення. — У тебе все було! Усе, чого тільки можна бажати!
Я мовчала.
— Краса! — викрикнула вона. — Найкращий парубок у селі! Левко на тебе дивився так, наче більше нікого на світі не існувало! Люди тебе любили, усі до тебе тягнулися! Ти завжди сміялася, завжди була весела!
Її голос остаточно зірвався.
— А я що? Я мала дивитися на тебе й радіти? Мала радіти, що тобі знову все дісталося, а мені — нічого?
Я відчула, як щось усередині мене уривається. Ось воно. Не доказ чи пряме зізнання в убивстві, але причина, яку вона більше не могла приховати. Заздрість.
Усе життя вона дивилася на мене й бачила не подругу, а людину, якій, на її думку, дісталося забагато. Скільки разів я довіряла їй, навіть не здогадуючись, що за цією дружбою ховалося зовсім інше.
— То це через Левка? — запитала я.
— Не тільки через нього!
— Через те, що мене любили?
— Так!
— Через те, що я була щаслива?
— Так! — Ярослава вже не стримувалася. — Ти мала померти, Василино! Мала! Усе було б краще, якби тебе не стало!
Я не пам'ятаю, як рушила з місця. Ще мить тому я ставила запитання, а наступної вже схопила Ярославу за плечі й різко штовхнула до дерев'яного паркана.
— Через це?! — закричала я їй в обличчя. — Через те, що ти не змогла знайти власного щастя, ти вирішила позбавити його мене?!
— Відпусти!
— Ти мені життя зламала! Чуєш?! Я могла б жити! Могла б бути з Левком! Я могла б…
Голос зрадницьки затремтів. Я хотіла сказати ще стільки всього: запитати, як вона могла дивитися мені в очі, знаючи, що зробила; чи бодай раз їй стало соромно; чи згадувала вона мене ночами, поки моя мати оплакувала доньку.
Та замість слів із мене вирвався лише відчайдушний крик:
— Ти мене вбила, бо заздрила!
— Відпусти мене, божевільна!
Ярослава намагалася вирватися, а я не могла змусити себе розтиснути пальці. Перед очима стояла та, кому я вірила.
— Василино! — Марія міцно вхопила мене за руку. — Відпусти її!
— Ні!
— Негайно!
— Вона мене вбила, Маріє!
— Я чула! Але зараз ти мусиш її відпустити!
— Допоможіть! — заверещала Ярослава. — Люди! Сюди!
— Замовкни! — кинула я.
Але було вже пізно. Двері Левкової хати різко розчинилися. На порозі з'явився він сам, а за ним — його батько й мати. Почувши крик, вони повибігали надвір, навіть не встигнувши як слід одягнутися.
— Що тут відбувається?! — гукнув Левків батько.
З сусідніх дворів теж почали виходити люди. Хтось поспішав до воріт, хтось визирав із-за тину, намагаючись розгледіти, через що здійнявся такий галас.
Левко дивився на нас, не розуміючи, що відбувається. Я на мить зустрілася з ним поглядом і мало не забула, де перебуваю. Я так хотіла побачити його, почути його голос, бодай на хвилину опинитися поруч...