Розділ 11

— Завтра вже доведеться йти, — промовила Ганна, розглядаючи вінок, який крутила в руках. — А так добре було цього року. Давно ми так не гуляли.
— Тобі аби гуляти, — засміялася Мелашка. — Здається, якби твоя воля, то ти б і до наступних Зелених свят тут залишилася.
— А що поганого? — Ганна знизала плечима. — Хіба нам заборонено веселитися?
— Веселитися не заборонено, а от залишатися серед людей після Русальчиного тижня — інша справа.
Я слухала їх, сидячи на траві біля озера, і відчувала, як усередині дедалі сильніше стискається щось неприємне. Завтра вони підуть. А я ще не можу піти. Я нічого не встигла зробити. 
— А я залишуся, — сказала я.
Мелашка повернула до мене голову.
— Де залишишся?
— Тут. Або в селі. Ще не вирішила.
— Василино, ти при своєму розумі? — Ганна навіть перестала крутити вінок. — Русальчин тиждень закінчується. Нам час повертатися.
— То повертайтеся. Я вас не тримаю.
— Та що на тебе найшло? — обурилася Мелашка. — Невже через Левка?
Я нічого не відповіла, і цього виявилося достатньо.
— Ой, Господи, — зітхнула Ганна. — Я так і знала.
— А що я маю робити? — Я нарешті подивилася на них. — Піти й забути про нього? Удавати, ніби мені байдуже, що він робить, як живе, чи згадує мене взагалі? Я й так утратила достатньо. Невже тепер повинна ще й відмовитися від можливості побачити його?
— Але ж ти не можеш вічно залишатися біля нього, — тихо сказала Мелашка.
— Я й не збираюся вічно. Мені потрібно трохи часу.
— На що? — запитала Марія, яка досі мовчала.
Я перевела на неї погляд.
—Попрощатися. Щоб дізнатися, хто мене вбив.
Цього разу ніхто не засмівався й не намагався сперечатися.
— Я не можу просто піти, — продовжила я. — Щоразу, коли думаю про той день, намагаюся пригадати хоч щось. Обличчя, голос, бодай одну дрібницю. Але нічого. А той, хто це зробив, досі живе собі спокійно. Може, ходить селом, вітається з моєю матір'ю, дивиться Левкові в очі. І ніхто навіть не здогадується про це.
Останні слова застрягли в горлі. Я не знала, що боліло більше: думка про власну смерть чи усвідомлення того, що вбивця міг бути кимось знайомим.
— Добре, — нарешті озвалася Ганна, підводячись. — Не стану тебе переконувати. Ти все одно зробиш по-своєму.

— Ти впевнена?—спитала Мелашка.

— Так.
Вона теж підвелася, обтрусила спідницю й поправила розтріпане волосся.
— Тільки не нароби дурниць. Люди не повинні знати, що ти повернулася.
— Я знаю.
— Сподіваюся, — відповіла вона й поглянула на Марію. — А ти що? З нами чи залишаєшся зі своєю впертою подругою?
— Я залишуся з Василиною.
Ганна здивно звела брови.
— Ти серйозно?
— Цілком. Не хочу, щоб вона сама наробила якихось лих.
Мелашка легко засміялася, а за мить до неї приєдналася й Ганна.
— Гаразд, бувайте. Сподіваюся, наступного разу ви обидві будете трохи розсудливішими.
— Не дочекаєшся! — гукнула я їм услід.
Дівчата пішли стежкою поміж дерев, і невдовзі їхні голоси остаточно стихли вдалині.
Ми з Марією залишилися самі.
Я підтягнула коліна до грудей і подивилася на гладінь озера. Вода була спокійною, ніби нічого не змінилося. Ніби тут не минув тиждень гучних пісень і танців, ніби завтра не закінчувався час, який я могла провести серед людей.
— Ти справді залишишся зі мною? — запитала я.
— А хіба я сказала щось інше?
— Але ж тобі теж потрібно йти.
— Потрібно. Та я можу затриматися ще на тиждень.
Я повернулася до неї.
— Лише на тиждень?
— Василино, я не можу обіцяти більше. Мені теж не дозволено без кінця порушувати встановлені правила.
Я опустила очі. Усього сім днів.
Сім днів, щоб знайти того, хто відібрав у мене життя. Сім днів, щоб побачити Левка й, можливо, нарешті поговорити з ним так, як ми розмовляли колись. Сім днів, після яких доведеться вирішувати, що робити далі.
— За тиждень я не знайду вбивцю, — тихо промовила я.
— А якщо й ні, то принаймні спробуєш. Але для цього доведеться діяти, а не сидіти тут і дивитися на воду.
— І що ти пропонуєш?
— Почати з села.

Поговорити з тими, хто бачив тебе перед смертю. З'ясувати, чи не сталося часом чогось незвичайного. Ти ж краще за мене знаєш тамтешніх людей.
Я замислилася. Марія мала рацію. Я могла годинами перебирати спогади у пам'яті, але це нічого не змінювало. Якщо я хотіла знайти відповіді, доведеться повернутися туди, де все обірвалося.
Туди, де досі стояла моя домівка.
Туди, де жила моя мати.
— Я піду до села, — сказала я.
Марія кивнула, наче саме цього й чекала від мене.
— Тоді ходімо завтра. Сьогодні вже пізно.
— Ні. Я хочу зараз.
— Василино…
— Якщо чекатиму до ранку, то всю ніч думатиму про те, що могла б уже щось дізнатися. А я більше не хочу марнувати час.
Марія кілька секунд уважно дивилася на мене, а потім підвелася й простягнула руку.
— Гаразд. Тільки тримайся поруч і не роби нічого необдуманого.
Я вхопилася за її долоню й піднялася на ноги.
Ми рушили знайомою стежкою, яка вела від озера до хат. З кожним кроком ліс залишався позаду, а попереду проступали темні силуети дахів і вечірній дим над коминами.
Я не знала, що на мене там чекає. Чи вдасться щось дізнатись, знайти якусь зачіпку.
Але тепер у мене була мета.