Розділ 10

Останніми днями я дедалі частіше ловила себе на думці, що починаю звикати до свого нового життя. Мені вже не здавалося дивним прокидатися серед лісу, засинати під звуки води й годинами блукати луками, де ніхто не міг мені завадити.
Та іноді я все ж згадувала село.
Рідну хату, матір, дівчат, із якими колись збиралася на вечорниці. Згадувала й Ярославу. Ми стільки років були подругами, що я навіть не уявляла, як можна прожити день, не розповівши їй чогось важливого. Цікаво, чи часто вона згадувала мене? Чи ходила на мою могилу? Чи плакала, коли мене ховали?
Від цих думок ставало незатишно, тож я намагалася не затримуватися на них надовго.
Того дня я вирішила прогулятися далі від озера. Сонце ще не сховалося за деревами, і ліс здавався зовсім не таким, як уночі. Між стовбурами грало світло, у траві дзижчали комахи, а десь високо над головою перегукувалися птахи. Я йшла, час від часу зупиняючись, щоб роздивитися квіти або зірвати кілька ягід. Мені подобалося, що тепер нікуди не треба поспішати. Ніхто не кликав мене додому, не нагадував про роботу й не питав, коли я збираюся заміж.
Хоча від останнього я б, мабуть, і раніше не відмовилася.
Я всміхнулася власним думкам і переступила через повалений стовбур.
Раптом неподалік почувся крик.
Я завмерла. Спочатку подумала, що то хтось із дівчат гукає подругу, але наступний вигук змусив мене насторожитися. У ньому було стільки злості й страху, що я одразу рушила на звук.
Розсунувши густі гілки кущів, я побачила галявину. І двох дівчат на ній — Злату та Ярославу. Ярослава тримала Злату за руку й щось люто їй говорила. Та намагалася вирватися, але подруга не відпускала.
Я завмерла в затишному куточку, спостерігаючи за ними. Спочатку навіть не зрозуміла, через що вони сваряться, але щойно почула ім'я Левка, усередині все стиснулося.
— Я тобі сказала триматися від нього подалі! — кричала Ярослава, боляче стискаючи Златі зап'ястя.
— Відпусти мене! Ти не маєш права вказувати, з ким спілкуватися!
— А ти не маєш права лізти до чужого чоловіка!
— Він тобі не чоловік, Ярославо!
Наступної миті Ярослава штовхнула суперницю так, що та ледь утрималася на ногах. Злата спробувала відступити, та Ярослава знову схопила її — цього разу за волосся.
Я мимоволі стиснула пальці. Що вона робить? Вони ж не на життя, а на смерть зчепилися!
Ярославу я знала надто добре. Колись ми були нерозлучними, і я не раз бачила її сердитою. Але щоб так? Щоби кидатися на людину й тягати за волосся через хлопця?
Хоча, якщо подумати, нічого дивного тут не було. Злата давно кохала Левка. Я знала про її почуття ще тоді, коли була жива. Вона ніколи особливо їх не приховувала, а я, мабуть, часом навіть не помічала, наскільки їй боляче бачити нас разом. Левко ж кохав мене. І, схоже, Ярослава досі не могла змиритися з тим, що навіть після моєї смерті Злата не полишила надії зблизитися з ним.
Я похитала головою. 
Та наступної миті думки урвалися. Подруга так сильно смикнула дівчину за волосся, що та скрикнула й спробувала відбитися.
Я вже хотіла вийти з-за кущів, але раптом завмерла.
Ні. Не можна.
Якщо я з'явлюся перед ними, Ярослава дізнається, що я повернулася. Вона ж бачила, як мене ховали. Бачила моє тіло, домовину, могилу... Що я їй скажу? Як поясню, чому стою перед нею, хоча всі давно оплакали мене? Та й чи повірить? Може, злякається, вирішить, що я нечиста сила. А може, розповість усьому селу, і тоді спокою мені більше не буде.
Я притиснулася спиною до дерева, переконуючи себе не втручатися. Злата ж сама недавно назвала мене нечистю, кидалася полином і погрожувала розповісти людям. Чому я взагалі маю їй допомагати?
Та щойно майнула ця думка, як пролунав новий крик:
— Пусти! Ти мені руку зламаєш!
Я знову визирнула. Ярослава викручувала Златі зап'ястя, а та марно намагалася звільнитися. В очах дівчини стояли сльози, але вона вперто не просила пощади.
Мене наче обдало жаром. Ні. Так не можна. Хай я як боялася зустрічі з колишньою подругою, та не могла стояти осторонь, коли вона так жорстоко поводилася з людиною.
Хай там що станеться — розберуся потім.

— Ярославо, відпусти її негайно! — я сама здивувалася, наскільки голосно це вигукнула.
Обидві дівчини різко повернули голови. Ярослава на мить розгубилася, і цього вистачило, щоб Злата вирвала руку. Я швидко вийшла з-за кущів і стала між ними.
Подруга перевела погляд на мене. Спершу дивилася розгублено, ніби не мігши збагнути, звідки я взялася. Та щойно наші погляди зустрілися, її обличчя зблідло.
— Василино?.. — видихнула вона й відступила на крок. У її голосі не залишилося злості — лише неприхований, дикий подив. — Ні… Цього не може бути, — прошепотіла вона, невідривно дивлячись на мене. — Ти ж… Тебе ж поховали…
Її очі метнулися до мого обличчя, наче вона шукала хоч якесь пояснення. Але пояснення не було. Я стояла перед нею — та сама Василина, яку вона знала з дитинства, з якою ділила секрети, яку проводжала в останню путь. І тепер Ярослава дивилася на мене так, ніби перед нею стояла сама смерть.
Вона почала заперечно хитати головою, відступаючи дедалі далі:
— Ні… Цього не може бути. Ти мала бути мертва…
Я хотіла щось сказати, та вона різко розвернулася й кинулася геть. Навіть не озирнулася. Лише гілки тріщали під ногами, доки ліс остаточно не поглинув її постать.
Я ще якусь мить дивилася їй услід. Дивно було бачити такий страх в очах людини, з якою колись ділилася найпотаємнішим. Та хіба я могла її засуджувати? Якби сама зустріла когось, кого вже поховали, певно, теж не залишилася б спокійною.
Я повернулася до Злати. Та досі важко дихала, а її волосся вибилося з-під стрічки.
— То що між вами сталося? — запитала я. — Чому вона на тебе накинулася?
— Не знаю, — сердито відповіла Злата, поправляючи одяг. — Я просто йшла лісом, а вона причепилася. Почала вимагати, щоб я трималася подалі від Левка. Я спробувала пояснити, що нічого поганого їй не зробила, але вона й слухати не захотіла.
— І ви вирішили з'ясувати стосунки кулаками?
— Вона першою полізла!
— Я цього й не заперечую.
Злата склала руки на грудях і невдоволено глянула на мене.
— А ти чого сюди ішла? Недавно втекла, щойно побачила мене, а сьогодні знову тут. Що, вирішила все-таки позбутися мене?
— Ні! — швидко заперечила вона. — Я зовсім не за цим прийшла.
— Тоді навіщо?
Злата опустила очі й трохи помовчала:
— Я хотіла вибачитися. І поговорити.
Я здивовано підняла брови:
— Зі мною? Про що?
—  Ти сказала, що не сама втопилася. Що хтось зробив це навмисно, — вона нервово озирнулася на дерева, ніби боялася підслуховування. — Мені стало страшно, Василино. Той, хто це зробив, досі ходить селом. Живе поруч, розмовляє з людьми, наче нічого не сталося. Мені жаль, що з тобою таке трапилося. Ніхто не заслуговує на це.
Я мовчки розглядала її. Дивно було чути такі слова від дівчини, яка стільки років кохала мого нареченого. Але зараз у її очах не було ані злості, ані заздрості. Лише страх і щире співчуття.
— То ти повернулася в ліс тільки заради вибачень? — уточнила я.
— Так. Я не хотіла залишати все так. І ще хотіла запитати… Ти справді не знаєш, хто тебе втопив?
Я відчула, як усередині знову ворухнувся холод.
— Ні, — відповіла я. — Не знаю.
— Я нікому не розповідала, що ти… повернулася, — раптом промовила Злата.
Я перевела на неї погляд:
— Дякую. Хоч за це.
— Не треба мені дякувати. Просто не хочу, щоб про тебе дізналося все село. Навіть не уявляю, що тоді почнеться.
Я промовчала, бо вона мала рацію. Люди не надто добре сприймають те, чого не можуть пояснити. А коли йдеться про померлу дівчину, яка раптом з'явилася біля озера, — і поготів.
— Дивно тільки, чому Ярослава з тобою навіть не поговорила, — озвалася Злата. — Ви ж наче подругами були.
— Ти ж сама так само відреагувала, коли побачила мене. Якби я зустріла людину, якої вже немає серед живих, теж утекла б, не озираючись.
— Можливо, — погодилася вона. — Але Ярослава після твоєї смерті дуже змінилася.
Я насупилася:
— У якому сенсі?
— Вона почала постійно крутитися біля Левка. Шукала нагоди побути з ним, розмовляла, привертала увагу. Мені здавалося, вона має щось до нього.
— Не говори дурниць, — різко відповіла я. — Ярослава знала, як сильно Левко мене кохав. Вона ніколи б не стала зазіхати на нього.