Розділ 9

Наступного дня, коли сонце вже ховалося за верхівками дерев і сутінки м'яко огортали ліс, прийшов Левко. Я сиділа біля самої води, з трепетом розповідаючи йому про те, як дивовижно минув Русалчин тиждень. Він слухав мене дуже уважно, не перериваючи, і лише зрідка торкався губ ледь помітною усмішкою.
— Це було неймовірно! — захоплено вигукнула я, дивлячись на темну гладінь. — Увесь цей вечір я стільки всього відчула. Знаєш… я вперше почувалася там по-справжньому вдома.
Левко враз перестав усміхатися. У його погляді майнула тінь, і я одразу зрозуміла, що сказала зайве.
— Удома? — тихо перепитав він, роблячи крок до мене. — Ні, я радий, що ти не самотня. Що змогла прийняти своє нове буття. Але я сумую, Василино. Мені болісно мало тих кількох годин, що ми проводимо біля озера. Я хочу, щоб ти повернулася. По-справжньому повернулася до мене. Розумієш?
Я сумно опустила погляд на власні руки.
— Я розумію тебе, Левку. Але спробуй і ти відчути моє становище. Далі буде лише складніше. Я і так щомиті караю себе за те, що дозволяю собі сидіти тут і торкатися тебе.
— Ти не повинна себе карати, — м'яко заперечив він. — Ти ж ні в чому не винна перед цим світом.
— Ні, винна. Я дозволила собі бути поруч із живим, знаючи, що вороття до минулого немає. — Я підняла на нього очі, повні сліз. — Ти маєш жити далі, Левку. Не може живий іти рука об руку з мертвою.
— Мені байдуже, ким ти стала. Чуєш? — Його голос болісно здригнувся. — Мені потрібна лише ти. Не проганяй мене. Не край мого серця остаточно.
— А якщо в селі хтось дізнається, Левку? Подумай, чим це обернеться для нас обох.
Я на мить замовкла, згадавши те, про що весь день намагалася не думати.
— Я ще дещо не розповіла тобі. Напередодні  в лісі я зустріла Злату. Вона бачила мене.
Левко тривожно насупився.
— Але я нічого не чув про це в селі. Тихо поки що.
— Може, люди просто мовчать, аби зайвий раз не турбувати тебе?
— Василино… — він глибоко зітхнув і м'яко похитав головою. — Давай змінимо цю розмову. Не хочу, щоб кожна наша зустріч перетворювалася на суперечку про те, чого ми не в силах змінити.
Він простягнув руки й огорнув мене своїми теплими обіймами. Я притулилася щокою до його грудей, жадібно вслухаючись у знайоме, рідне серцебиття. Колись цей звук був чимось буденним, а тепер здавався скарбом, за який я готова була віддати все.
— Я кохаю тебе, Василино, — прошепотів він просто у моє волосся.
— Я теж кохаю тебе, Левку. Більше, ніж будь-хто може уявити.
Він ніжно поцілував мене в щоку, а потім трохи відсторонився, дбайливо розглядаючи моє обличчя в сутінках.
— Скажи… а де ти тепер мешкаєш?
Я здивовано й трохи лукаво подивилася на нього.
— Тільки пообіцяй, що не сміятимешся. Мені добре тут. Я можу відпочивати в лісі, на луках, де заманеться. Але найбільше душа чомусь тягнеться до цього озера.
— І ти справді можеш обирати будь-яке місце?
— Так. Хіба що є такі куточки, куди мені краще ніколи не заходити.
— І що ж це за місця?
— А от цього я тобі не скажу, — я легко всміхнулася, відчуваючи тепло його долонь. — Має ж залишитися в мене хоч якась маленька таємниця.
Левко тихо, майже незримо засмівався.
— Дивна ти стала, Василино. Зовсім інша.
— Я й раніше була не простою. Просто ти не помічав.
— Можливо…
Він обережно провів пальцями по моєму волоссю, де з вечора ще заплуталися дрібні польові квіти. Одна з них зачепилася за його пальці, і Левко дбайливо вивільнив її, тремтячою рукою заклавши мені за вухо.
— Ти пахнеш тепер геть інакше…
Він торкнувся кінчиками пальців моєї щоки.
— Замість запаху літнього сонця і тепла від тебе тепер віє нічними квітами та річковою прохолодою, — прошепотів він, притискаючи мене ближче. — Але я б упізнав тебе в будь-якому, навіть найгустішому тумані.
Я заплющила очі, насолоджуючись цією миттю.
— А я впізнала б тебе навіть із зав'язаними очима. Ти ж завжди пахнув сухою травою та димом. Пам'ятаєш, як колись прийшов із лісу весь у сажі, бо надумав самотужки розпалити багаття?
— Я й досі вважаю, що то було чудове багаття, — з усмішкою відповів він.
— Ти ж тоді ледь не спалив власну сорочку!
— Зате ми наїлися  смачної картоплі.

Я дзвінко засміялася, і Левко підтримав мене теплим сміхом. На коротку хвилину здалося, ніби час повернувся назад. Ніби я знову була звичайною живою дівчиною, яка сидить вечорами зі своїм нареченим на узліссі, а попереду в нас — ціле життя.
Та варто було розплющити очі, як ілюзія розвіялася, залишаючи темну воду й мовчазні тіні дерев.
Ми замовкли, слухаючи нічну тишу.
Над озером повільно сходив срібний місяць, розсипаючи по воді трепетні відблиски. Між стовбурами блукав прохолодний вітерець. Левко міцно тримав мене за руку, і мені так хотілося зупинити цю мить, не порушуючи її жодним зайвим словом.
Аж раптом тишу розрізав ледь чутний тріск сухої гілки.
Я миттєво напружилася.
За кущами хтось ховався. Хтось пильно й невідступно стежив за нами.
— Левку… зачекай, тихо, — прошепотіла я, не зводячи очей із темряви.
Він одразу тривожно повернув голову в той бік.
Я обережно, безшумно ступила крізь густі зарості. Довелося пройти лише кілька кроків, щоб угледіти того, хто так невміло намагався сховатися.
То була Злата.
Вона присіла навпочіпки, розсунувши руками гілки терну, і не відривала від озера очей. Побачивши, що я дивлюся просто на неї, вона злякано підхопилася на ноги.
— Злато? Що ти тут робиш? — спокійно спитала я.
Вона відсахнулася назад, ледь не впавши на вологий мох.
— Ти! Це справді ти… — її очі від жаху стали зовсім круглими. — Я думала, мені ввижається у маренні! А ти й справді повернулася з того світу!
— Як бачиш.
Злата різко перевела погляд на Левка, який уже йшов сюди.
— Тепер усе стало зрозуміло! — закричала вона з неприхованою злістю. — Ось чому ти перестав сумувати за нею! Сидів сам не свій, а тепер раптом пожвавився! Це ж мара водяна заманила тебе сюди! Ти хочеш і його потягнути за собою на дно?!
— Злато, заспокойся, я б ніколи… — почала була я.
— Авжеж! Сама пішла на дно, а тепер тягнеш за собою живих! Залиш його у спокої, мерзенна нечисть!
Я повільно, невідступно рушила до неї.
— Кого ти назвала нечистю?
— Згинь! — верескнула Злата, різко виставляючи перед собою руку.
У її долоні лежала чимала жменя сухого полину.
У ту ж мить різкий, гіркий і їдкий запах ударив мені в ніс. Він був таким чужим і ворожим, що я мимоволі затамувала подих. У горлі пекуче защеміло, а відкрита шкіра наче загорілася від невидимого вогню. Я змушена була відступити на крок.
Невже ця трава дійсно має таку владу?
— Злато, благаю, прибери його… — промовила я, намагаючись стримати біль.
— Що, не до вподоби? А ти гадала, що я дозволю тобі водити Левка за ніс?
— Я не збираюся завдавати нікому зла.
— Тоді чого відступаєш?
Я зробила ще один крок назад, рятуючись від задушливого запаху.
— Негайно кинь цей полин.
— А от і ні! — вона зненацька різко жбурнула суху траву просто мені в обличчя.
Стебла торкнулися моєї руки, і шкіру пронизав гострий, нестерпний біль. Я не стримала тихого стогону й різко відсмикнула долоню. Здавалося, кожна клітинка тіла реагує на цей отруйний для мене запах.
Я змушена була відступати ближче до води, а Злата йшла слідом, уже затискаючи в іншій руці нову жменю гіркого зілля.
— То ти й справді потопельниця! Справжня русалка! — вона сміялася, і в цьому сміхові лунало стільки отруйної радості, що в мене хололо все всередині.
Мені раптом набридло боятися й відступати.
— Отак, значить? — я випросталася у весь зріст і впритул подивилася їй у віччі. — То, може, і тебе туди ж відправити? Будемо сидіти вдвох на холодному дні та сміятися! 
Злата різко завмерла, а її сміх обірвався на півслові.
— Що?..
Уперше за весь час у її очах майнув первозданний, тваринний страх.
І в ту ж мить із темряви вискочив Левко.
— Злато, негайно припини! Кинь цю траву!
— Навіть не подумаю! — вона відсахнулася від мене, міцніше стискаючи стебла в кулаці. — Левку, отямися! Вона тебе причарувала, задурила голову! Вона затягне тебе у водяну могилу!
— Злато, ти помиляєшся. Я прийшов сюди добровільно.
— Сам? Нащо?! Ти що, зовсім з'їхав з глузду через неї? — вона тицяла в мій бік рукою з полином. — Вона — водяна мара! Вона залоскоче тебе до смерті! Отямся, поки не пізно!