Розділ 8

Надворі вже панували густі сутінки, коли ліс навколо озера перетворився на казкове, живе царство. Звичні тіні дерев здавалися м'якими, повітря сповнилося пахощами полину й розтопленої смоли, а водяна гладінь затяглася ледь помітним сріблястим серпанком. Настав Русальчин тиждень — час, коли живі й мертві зливаються в єдиному хороводі, а душа може дозволити собі забути про земний біль.
Ми зібралися на широкій лісовій галявині біля самого берега. Дівчата готувалися до свята весело, з дзвінким сміхом і жартами. Хтось перекидався трав'яними клунками, хтось бризкав на подруг прохолодною водою, а їхнє довге розпущене волосся сягало колін, прикрашене свіжими вінками з лепехи, м'яти та польових квітів.

Русальчин тиждень розпочався.
Я стояла на галявині біля озера й спостерігала, як Марія намагалася відібрати у Мелашки вінок.

— Віддай!
— А ти спершу попроси гарненько.
— Мелашко, я тобі зараз так попрошу, що ти до наступного Русальчиного тижня згадуватимеш!
— Ой, налякала! — Мелашка підняла вінок над головою. — Дивіться на неї! Ще трохи — і почне ногами тупотіти, як розгнівана господиня на ярмарку.
— Та я тобі зараз...
Марія кинулася за нею, але Мелашка встигла відскочити й сховатися за моєю спиною.

— Це мій вінок, де твоя справедливість Мелашко?

— У воді втопилася,—озвалася хтось по заду.

Галявиною розійшовся сміх.

Я теж засміялася, навіть не намагаючись стриматись.

З глибини вікових дубів почали виходити мавки. Вони з'являлися з нізвідки — легкі, грайливі, босоніж по м'якому моху. Їхні очі яскраво світилися зеленим вогником у темряві, а з вуст зривався тонкий, сріблястий сміх, схожий на дзюркіт струмка. Мавки пахнули лісовою сирістю, хвоєю та ранковою росою. Вони одразу почали затягувати дівчат у свої забави: кружляли навколо них, легенько смикали за стрічки у вінках і вигукували жартівливі примовки.
— Нумо, красуні, чого стоїте? Русальчин тиждень довгий, а ніч — наша! — весело крикнула одна з мавок, злітаючи в повітря й роблячи коло над нашими головами.
— Еге ж! Доки місяць високо, треба погуляти так, щоб аж ліс гудів! — підхопила Мелашка, сміючись і зав'язуючи Марії на голову новий вінок із жовтих квітів.
У центрі галявини дівчата вже склали високе багаття з сухого хмизу. Мавки торкнулися його своїми легкими долонями, і вогонь спалахнув сам собою — високим, яскравим язиком полум'я, що не давало диму, а лише залишало солодкий запах смоли та літнього тепла.
Хтось узяв за руку мене, хтось — Марію. Ми утворили велике, живе коло навколо вогню.
І тоді полилася пісня.
Спочатку це був низький, оксамитовий наспів русалок, що зливався з шумом хвиль, а потім до нього долучилися дзвінкі голоси мавок, перетворюючись на справжнє багатоголосся. Вони співали про зелені жита, про рум'яні зорі, про дівочу красу і про те, як вітер хитає очерет.
Ой на тижні русалочім,
Де трава росте в росою,
Там дівчата хороводлять
Під зеленою лозою...
Мелодія підхоплювала, несла нас уперед, змушуючи серце битися в унісон із вогнем. Я спершу стояла розгублено, та коли Марія підштовхнула мене ближче до центру кола, мій голос сам собою влився в загальний хор. Спочатку тихо, непевно, а потім усе голосніше й дзвінкіше:
Ой зацвіла калинонька
Та й над самою водою,
Я прийду до тебе, милий,
Хоч і мертва, та з тобою...
Я співала про свою нездійсненну любов, про Левка, про розлуку — і на диво, мені ставало легше. Біль відступав, розчиняючись у теплих звуках пісні. Дівчата підтримали мене, підхоплюючи приспів голосніше, щоб мій голос злився з їхніми в єдиний могутній потік.
Ми взялися за руки й рушили в танок.
Це був дикий, хмільний, але водночас неспішний танець. Ми ступали в такт древньому серцебиттю землі, плавно згинаючи стани, переплітаючи руки з гілками й травами. Вогонь освітлював наші розпашілі обличчя, кидаючи золотаві відблиски на розпущене волосся. Мавки злітали вгору, виспівуючи високі ноти, а ми підхоплювали їх дзвінким сміхом. У цьому танці не було місця суму — лише звільнення, лише первозданна радість буття.
Коли музика й хоровод на мить стихли, ми попадали просто на прохолодну, пахучу траву біля самого багаття, важко й солодко віддихуючись.
Решту ночі ми провели в розмовах і сміху.
— Ой, а пам'ятаєш, як минулого року парубки з сусіднього села намагалися нас налякати? — сміючись, розповідала Марія, підкидаючи в руки суху шишку. — Прийшли з дубинами, а ми їм вінки на голови чіпляли, поки вони спали під вербою! Вони потім до самого ранку через село бігли й хрестилися!
Усі навколо залилися дзвінким, веселим сміхом. Мавки підхопили жарт, розповідаючи свої історії про лісовиків, які постійно гублять свої бороди в чагарниках, або про те, як вони влітку лякають ледачих пастухів, що засинають у житі.

Ми перекидалися жартами, згадували кумедні випадки з людського життя, сперечалися про те, чиї вінки красивіші, і ділилися секретами зілля. У цьому колі не було відчуття самотності чи чужості. Тут кожна була сестрою — однією великою родиною води, ночі та лісу.
Я сміялася разом із усіма, відчуваючи, як тепло вогнища зігріває моє холодве тіло, а душа вперше за довгий час знаходить справжній спокій.
А навколо нас непомітно прокидався світ.
Темно-синє небо над верхівками вікових дерев почало бліднути, набираючи перламутрово-рожевого відтінку. Згодом край горизонту зафарбувався м'яким золотом. Зірки танули одна за одною, поступаючись місцем новому дню.
Над водою піднявся густий, білий туман, м'яко огортаючи наші постаті.
Свято добігало кінця. Мавки безшумно, мов ранковий серпанок, розчинилися серед дерев, а русалки одна за одною обережно опускалися в прохолодні глибини озера, де на них чекав денний спокій.
Я востаннє озирнулася на золотаве небо, глибоко вдихнула свіже повітря, повне аромату трав і ранкової роси, і спокійно зайшла у воду.
Я більше не боялася ні світанку, ні свого нового життя. Ця ніч подарувала мені те, чого я так потребувала — розуміння, що навіть за межею життя є місце для сміху, пісень і справжнього світла.