Розділ 7

Ми сиділи біля самісінького краю води, готуючись до таємничого Русальчиного тижня. Дівчата жваво про щось шепотілися, перебираючи в руках м'які стебла, зібрані польові квіти та пахучі трави. Хтось зосереджено сплітав зелені вінки, а хтось дбайливо відкладав гілочки, які мали знадобитися для прийдешнього свята.
Я мовчки спостерігала за ними, намагаючись зберегти в пам'яті кожну їхню дію. Мені так хотілося хоч трохи оговтатися і звикнути до цієї нової, дивної реальності. Досі було важко повірити, що зовсім недавно я жила звичайним людським життям, а тепер ось так спокійно сиджу серед русалок, готуючись до їхніх древніх обрядів.
— А ти чому така задумлива? — раптом спитала Мелашка, помітивши мій розгублений погляд.
— Та нічого… просто дивлюся.
— Дивиться вона, — лагідно засміялася та. — Краще б допомогла нам із вінками. А то сидиш собі, як справжня панночка.
— А що мені робити?
— Візьми ось цей пучок і вплети його в загальний вінок. Тільки роби це повільно, обережно, бо стебла зовсім крихкі, — простягаючи мені зелень, пояснила Мелашка.
Я вже простягнула руку, щоб узятися до роботи, як Марія раптом завмерла. Вона підняла голову, і її обличчя в одну мить змінилося — стало тривожним і зосередженим. Вона прислухалася до чогось, дивлячись у бік темного лісу.
— Тихо… — прошепотіла вона.
Усі розмови замовкли навколо.
— Треба ховатися. Хтось іде сюди.
Я здивовано подивилася на неї, намагаючись зловити хоч якийсь звук.
— Звідки ти знаєш? Я абсолютно нічого не чую.
Марія перевела на мене м'який, але серйозний погляд.
— Ми всі тепер чуємо й бачимо інакше. Значно тонше за людей. Згодом ти теж усе це відчуватимеш. А поки що не стій на відкритому місці. Ходімо у воду!
Подруги знялися з місця в одну мить. Хтось кинув трави на землю, хтось поспіхом скинув із голови зелений вінок. За секунду вони вже м'яко заходили в прохолодну гладінь озера.
Я не вагаючись рушила за ними.
Коли вода торкнулася моїх ніг, я легенько затамувала подих. Ще зовсім недавно я панічно боялася цієї стихії, адже саме вона стала моєю холодною могилою. У пам'яті знову майнув той липкий жах, коли повітря зникло, а навколо панувала лише чорна порожнеча.
Але тепер усе відчувалося зовсім інакше.
Вода огорнула мене, мов м'яка, рідна ковдра. Вона не здавалася крижаною і вже не лякала. Навпаки, розливалася по тілу дивним, глибоким спокоєм, ніби я нарешті повернулася додому. Моє волосся розлилося темними хвилями по плечах, а тіло стало неймовірно легким. Я могла залишатися на глибині так довго, як хотілося, зовсім не відчуваючи потреби в повітрі.
Це водночас дивувало і лякало.
Я більше не належала до світу людей.
Ми занурилися глибше, залишивши над поверхнею лише самі очі й чола. Крізь прозору воду добре виднівся піщаний берег, старі дерева і вузька стежка, що спускалася до самого озера.
І тоді тишу порушили кроки.
Хтось повільно виходив із лісової гущавини.
Я придивилася до силуету, що наближався до води, і відчула, як усе всередині болісно стислося.
Левко.
Він зупинився на самому краю берега і розгублено озирнувся навколо.
— Василино! — покликав він, і голос його зривався від тривоги.
Я завмерла, не сміючи поворухнутися.
— Василино! Ти тут? Відгукнися…
Його голос луною котився над водою, торкаючись мого застиглого серця. Мені нестерпно хотілося виплисти до нього, торкнутися його обличчя, сказати, що я тут, поруч. Та водночас усередині живий страх стримував мене. Чи не зроблю я йому ще болісніше? Чи зможу знову відпустити після такої зустрічі?
Левко тривожно пройшовся вздовж берега.
— Василино, благаю, якщо ти мене чуєш, дай знати!
Я повернула голову до Марії. Вона спостерігала за мною так пильно, що мені навіть стало прикро. Вона ж бо чудово знала, хто йде, і саме тому звеліла нам сховатися.
Я кинула на неї сердитий, повний докору погляд.
Марія лише ледь помітно похитала головою, ніби прохаючи не робити необачних кроків.
Та я вже не могла більше ховатися від власного болю.
Я безшумно випливла на поверхню.
— Левку…
Він різко обернувся на мій голос.
Кілька довгих секунд він просто дивився на мене, не вірячи власним очам, боячись, що це лиш черговий сон.
— Василино…

На його обличчі проступило стільки безмежного полегшення, що мої власні очі налилися сльозами. Він кинувся до самої води, опустившись на коліна на мокрий пісок.
— Боже мій, ти тут… Я думав, що вже ніколи тебе не побачу.
— Я ж обіцяла, що прийду… — тихо вимовила я.
— Але я не знав коли. Я щодня приходив сюди, сподіваючись хоч на диво.
Я підпливла ближче, тримаючись руками за невеликий виступ землі. Вода сягала мені грудей. Левко простягнув руку, і я без вагань вклала свою долоню в його долоні. Його пальці були напрочуд теплими, а мої — крижаними. Він помітив це одразу, сумовито насупивши брови.
— Ти завжди тепер така холодна?
— Тепер так, Левку.
Він міцніше стиснув мої пальці, наче хотів зігріти їх власним теплом.
— Я хочу забрати тебе звідси. Підемо додому.
— Я не можу.
— Чому? Василино, поясни мені. Ти ж ось тут, переді мною, я можу бачити тебе, торкатися… Чому ми не можемо просто повернутися?
Я сумно опустила погляд на темну гладінь.
— Бо це вже не мій дім, Левку.
— Не говори так, благаю.
— Це правда. Моє місце тепер тут, у цій тиші.
Він довго мовчав, дивлячись мені в очі, наче намагався прочитати там відповіді на всі свої запитання.
— А ти… ти хоч щаслива тут?
Я не змогла відповісти одразу.
Чи можна бути щасливою, коли втратила все земне? Коли не можеш обійняти маму, заснути у своїй кімнаті чи почути ранковий спів птахів під вікном? Але тут, серед дівчат, я принаймні не була самотньою у своєму небутті.
— Я потроху звикаю, — відповіла я зрештою.
Левко важко зітхнув, і я бачила, як кожне моє слово віддається болем у його грудях.
— Я дуже сумую за тобою, Василино.
— Я теж… дуже сумую за тобою, любий.
Він нахилився ще ближче до води.
— Можна я прийду сюди завтра? Знову прийду?
Я хотіла сказати йому найтепліше «так». Мені хотілося бачити його щодня, скільки б часу нам не відвелося. Та краєм ока я помітила Марію, яка тривожно дивилася на нас із глибини, нагадуючи про небезпеку. Ми тут були не одні.
— Левку, тобі справді треба йти.
— Знову? Так швидко?
— Будь ласка. Я не можу зараз розповісти всього, але тобі не можна тут затримуватися.
Він тривожно озирнувся навколо.
— Тут хтось є окрім нас?
— Так.
Його обличчя напружилося.
— Хто вони?
— Не питай мене про це. Просто іди, будь ласка.
Він ще кілька митей не відпускав моєї руки, ніби боявся, що варто йому розтулити пальці, як я зникну назавжди. А потім повільно, з невимовним жалем, розімкнув долоню.
— Я прийду, Василино. Чуєш? Я все одно прийду сюди знову.
— Левку…
— Я не переживу втрату тебе вдруге.
Він повільно підвівся, кинув на мене останній довгий погляд і рушив вузькою стежкою назад до лісу.
Я проводжала його поглядом, доки густі віти дерев остаточно не приховали його постать.
І лише тоді повільно повернулася до дівчат. Марія стояла на мілководді, схрестивши руки на грудях.
— Ну що? Наговорилися на прощання?
— Ти ж знала, що це він іде! — докірливо мовила я.
— Знала.
— І навмисне змусила нас ховатися?
— А ти хотіла, щоб він побачив усіх нас разом? — спокійно відповіла Марія. — Люди бояться того, чого не можуть осягнути розумом. А коли стикаються з тим, у що не вірять, часто намагаються це знищити.
Я хотіла щось заперечити, але слова чомусь застрягли в горлі. Вона мала рацію.
— Хоча б попереджай мене наступного разу, — тихо пробурмотіла я.
Марія лише м'яко всміхнулася.
— Наступного разу спробуй сама почути чужі кроки раніше.
Я трохи втомлено зiтхнула і попливла до берега. Здавалося, попереду на мене чекало ще надто багато важких уроків.
Після цієї зустрічі думки мої геть розлетілися. Я довгий час не могла зосередитися на підготовці до Русальчиного тижня. У голові знову й знову лунав голос Левка, а перед очима стояло його обличчя. Я знала, що він повернеться сюди знову. І водночас сумнівалася, чи вистачить мені сил щоразу відпускати його назад до життя.
Але Марія мала рацію — мені треба було вчитися жити за новими законами цього світу.
Тому наступного дня я вирішила піти в глиб лісу, щоб назбирати трави й квіти, необхідні для свята. Дівчата докладно пояснили, що саме нам знадобиться, і я зосереджено шукала їх поміж зелених кущів.