Розділ 6

Я багато чому навчилася біля дівчат, та прийняти нову реальність виявилося понад мої сили. Вони були добрими й напрочуд веселими, проте жодна з них не поспішала оголювати душу чи розповідати про себе зайвого.
Мене незборимо тягло до води. Ніби якийсь невидимий струм вів мене знайомими стежками назад до озера.
Я йшла крізь ліс тихо, намагаючись не турбувати тишу і м'яко оминаючи вікові стовбури дерев. Дорогою мені зустрілася козуля. Вона здавалася неймовірно тендітною. Її рухи були стрімкими, але водночас незбагненно плавними, сповненими природної грації. Помітивши мене, вона на мить завмерла, а потім легким поштовхом розчинилася серед зелені.
Нарешті ліс розступився, відкриваючи знайому гладінь озера. Вода лежала перед очима така ж спокійна й безтурботна, ніби нічого не сталося. Ніби вона не забрала в мене все.
Я вдивлялася в прозору глибінь, аж раптом на протилежному березі вирізьбилася самотня людська постать. Незнайомець схилився над самісінькою водою, дбайливо тримаючи в долонях букет польових квітів.
Серце здригнулося не відразу. Та коли чоловік обережно поклав квіти на воду і повільно випрямився, усередині все стислося.
Це був Левко.
Мій Левко.
Його непокірне волосся розкуйовдив вітер, а сірі очі з глибоким блакитним відтінком почервоніли й набрякли від нескінченних сліз. Обличчя, яке завжди здавалося таким непохитним і рідним, тепер було списане печаткою нестерпного горя.
Він беззвучно ворушив губами, вимовляючи слова, яких я спочатку не могла розібрати.
Я застигла на місці, розриваючись між бажанням кинутися до нього, огорнути руками, витерти солоні доріжки з його обличчя і горем. Що він відчує, побачивши мене? Чи не злякається цієї примарної зустрічі?
Зробивши кілька нечутних кроків уперед, я сховалася за густими вітами розлогого куща.
І тоді до мене долетів його голос — тихий, надломаний і повний розпачу.
— Василино… Чому ти так учинила з нами?
Він замовк, з зусиллям витираючи долонею сльози, що нестримно котилися по щоках. Моє застигле серце тремтіло від болю.
— Василинко моя, люба… Навіщо? Ми ж мали зустрітися того вечора. Я ж обіцяв бути поруч, обіцяв допомогти, а тебе не було…
«Ох, Левку. Мій любий Левку, як же мені болить твоє страждання. Як нестерпно жаль…»
— Що я зробив не так? Якщо чимось розчарував тебе, чому ти просто не сказала?
Я більше не мала сил слухати. По моїх щоках полилися сльози — гарячі й справжні, хоча я була певна, що выплакала їх до останньої краплі ще тоді, на дні.
— Я ж кохав тебе… Без пам'яті кохав. Як же мені тепер дихати без тебе?
— Левку… — зірвалося з моїх вуст ледь чутним шепотом.
Він усе ще дивився у воду, а потім почав повільно розвертатися, збираючись піти в нікуди. Страх втратити його знову виявився сильнішим за будь-які перестороги.
Я більше не могла ховатися.
— Левку, — покликала я, виходячи зі свого прихистку.
Він різко зупинився і поволі повернувся на поклик свого імені.
Коли його погляд зупинився на мені, очі розширилися від несподіванки. Тільки-но витерті сльози знову заблищали на щоках.
— Василино…
Я мовчала, не знаючи, якими словами можна описати те, що неможливо пояснити.
Він стояв нерухомо, не вірячи власним очам. Протирав їх тремтячими долонями, ніби боячись омороку, і знову дивився на мене.
— Василино, це справді ти?
— Так, Левку. Це я. Твоя Василина.
Він зірвався з місця так стрімко, ніби між нами не було відстані. Я не встигла й оговтатися, як його руки міцно обвили мої плечі, притискаючи до грудей. Його обличчя сховалося в моєму волоссі, а плечі затремтяли.
— Василино… Моя дівчинко. Це ти. Направду ти. Це ж не сон? Скажи, що я не марю…
Я огорнула його у відповідь, відчуваючи тепло його живого тіла. На мить захотілося повірити, що все страшне минулося, що прірви між нами ніколи не було.
Він трохи відхилився, обхопивши моє обличчя гарячими долонями.
— Це ти… Не може бути. Подивися на мене. Скажи, що це правда.
Я м'яко торкнулася його рук своїми долонями.
— Левку. Я тут. Я з тобою.
— Ти так налякала мене… Я думав, моє серце зупиниться разом із твоїм.
Він ніжно взяв мене за руки.
— Ти така крижана. Твої руки зовсім холодні. Потрібно зігрітися. Ходімо додому, я розтоплю стару піч, заварю трав'яного чаю. Ходімо, рідна.
— Левку, я не можу.
— Що ти таке кажеш? Мати ж місця собі не знає. Ти б бачила її тепер… Вона зовсім згасла.
— Мені нескінченно жаль, що я принесла вам стільки смутку.
— Усе буде добре. Головне — ти повернулася. Тепер усе стане на свої місця. Ми одружимося, як і мріяли, і я берегтиму тебе від усього на світі…
— Ні, Левку. Нічого вже не повернути. Я більше не така, як раніше.
— Досить! Ти — моя Василина. Я більше нікуди і нікому тебе не віддам.
Він потягнув мене за руку, але я залишилася непорушною.
— Не можу… — прошепотіла я, опускаючи очі. — Зрозумій мене. Я вже не належу цьому світу. Я мертва.
Він різко зупинився і вдився в моє обличчя. Його погляд знову наповнився сльозами.
— Чому ти говориш таке? — його голос зривався на крик. — Чому ти пішла у воду? Чому нічого мені не сказала? Що я зробив не так, скажи мені?!  Просто ходімо, Василино… Мені байдуже, що сталося і як ти тут опинилася. Просто ідемо зі мною, благаю тебе… — він знову притиснув мене до себе.
Ми стояли на березі озера, яке стало нашою вічною межею, і оплакували те, чого вже не повернути.
— Левку, тобі потрібно йти. Залиш мене, — промовила я крізь сльози, ледве стримуючи ридання.
— Ніколи.
— Мусиш.
— Навіщо ти так жорстоко зі мною?
— Я не хотіла цього… Не хотіла!
— Тоді навіщо ти кинулася у воду? Чому?!
— Я не робила цього сама! Не сама!
Левко враз завмер, і тиша огорнула нас. У його очах застигло питання.
У ту ж мить я зрозуміла страшну істину: і він, і моя мати, і все село вірили, що я пішла з життя добровільно.
— Хтось допоміг мені піти на дно, — ледь чутно промовила я.
— Хто? Хто посмів це зробити з тобою?! Назви ім'я, і я знайду його!
— Я не знаю…
— Скажи мені!
— Левку, клянуся, я не бачила його обличчя. 
Він повільно розтулив руки і відступив на крок. У його погляді крізь пелену болю почало проступати щось нове, темне й невідворотне — гнів.
— Тобто… тебе вбили? Хтось забрав тебе в мене силоміць?
Я мовчки опустила голову.
Левко закрив обличчя долонями, а потім різко обернувся до озера і з усієї сили вдарив ногою по вологій землі.
— Хто ж міг наважитися на таке? Хто?!
Я підійшла ближче і ніжно торкнулася його плеча.
— Левку…
Він різко повернувся і знову обійняв мене — цього разу міцно й відчайдушно, ніби боячись, що я розстану разом із ранковим туманом.
— Я знайду його, Василино. Чуєш мене? Навіть якщо доведеться перевернути всю землю, я знайду винного.
Я заплющила очі, відчуваючи солоний смак на губах. 
— Левку, послухай мене. Тобі не слід шукати мене серед живих. Я не зможу повернутися додому.
— Не говори так.
— Це правда, яку нам доведеться прийняти.
— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — він м'яко відсторонився, дивлячись мені в вічі. — Якщо ти не можеш залишитися, як ти опинилася тут?
Я розгубилася, бо й сама до кінця не розуміла межі свого нового буття.
— Я просто прокинулася після тієї ночі… і опинилася серед них.
— Серед кого?
Я завагалася на мить, збираючись із духом.
— Серед русалок.
Він довго дивився на мене, і в цьому погляді читався подив, що межував з божевіллям.
— Русалок? — перепитав він шепотом.
— Так.
Левко опустив голову, а за секунду тихо й гірко засміявся крізь сльози. У цьому звуці було стільки відчаю, що моє серце стиснулося від жалю.
— Я певно збожеволів… Стою тут, розмовляю з тобою, і майже вірю, що ти стала морською марою…
— Я знаю, як дивно це звучить.
— Ні, Василино. Ти не знаєш, яке стовпотворіння панує в моїй душі відтоді, як тебе знайшли…
Я простягнула руку і торкнулася його щоки.
— Я хотіла жити, Левку. Чесно. Я так хотіла жити.
Він узяв моє обличчя у свої теплі долоні.
— Я вірю тобі. Кожному слову вірю.
Ці три прості слова розірвали останню крихту мого тримання. Я знову заплакала, притулившись до нього. Він не знав убивці, не знав шляху до моєї правди, але він вірив мені.
— Мені час, Левку.
— Ні… тільки не зараз.
— Будь ласка.