Розділ 5

Кроки людей поступово стихали десь далеко серед дерев, зливаючись із плачем моєї мами та важким зітханням Левка. Я дивилася їм услід, доки їхні постаті остаточно не розчинилися в ранковому тумані.

Сонце тільки-но починало підніматися над лісом, проте його світло не приносило тепла. Воно лише сріблило густу пелену над водою, торкалося верхівок дерев і вихоплювало з туману темні силуети очерету.

Я хотіла побігти за ними. Хотіла наздогнати маму, обійняти її, попросити не плакати. Хотіла бодай на мить притиснутися до Левка й почути його голос, відчути його руки на своїх плечах. Мені було байдуже, що вони побачать мене такою. Я просто не могла дозволити їм піти, знаючи, що більше ніколи не зможу повернутися до свого колишнього життя.

Та Марія все ще тримала мене за руку.

— Відпусти мене! — я спробувала вирватися. — Будь ласка, Маріє! Це ж моя мама! А Левко… Він не повинен залишатися сам!

— Василино, заспокойся.

— Як я можу заспокоїтися?! Вони думають, що я померла! Вони бачили моє тіло! Я маю їм усе пояснити!

— І що ти їм скажеш? — Марія міцніше стиснула мою руку. — Що тепер ти русалка? Що можеш ходити, говорити й торкатися їх, хоча вони щойно оплакували твою смерть? Ти думаєш, їм стане легше?

— Не знаю! — вигукнула я. — Але я не можу просто стояти тут!

Я знову рвонулася вперед, та Марія втримала мене. Вона знала мене ще до того, як я опинилася на цьому березі, і, мабуть, саме тому не відпускала, розуміючи, що зараз я не здатна мислити тверезо.

Марія нарешті відпустила мою руку.

— Пробач, — тихо промовила вона.

Я не відповіла. Просто дивилася на стежку, якою пішли мої рідні.

— Не рви собі душу, — додала вона після паузи.

— Вона вже розірвана, Маріє.

Мої слова зависли між нами. Я опустила голову, намагаючись стримати сльози, хоча навіть не знала, чи здатна ще плакати. Усередині було порожньо, але ця порожнеча боліла сильніше за будь-яку рану.

Я не знала, скільки часу минуло, перш ніж змогла відірвати погляд від стежки. Тоді повільно повернулася до Марії.

— Скажи мені правду. Що зі мною сталося?

Вона зітхнула.

— Ти померла, Василино.

— Це я вже знаю, — гірко відповіла я. — Я бачила власне тіло. Бачила маму, Левка… Але якщо я померла, чому стою тут? Чому можу розмовляти з тобою? Чому відчуваю все навколо?

Я розгублено опустила погляд на свої руки. Лише тепер почала по-справжньому усвідомлювати, наскільки дивним було те, що відбувалося.

Я могла рухати пальцями. Могла стиснути долоню в кулак. Могла торкнутися свого обличчя, провести рукою по волоссю й відчути, як пасма ковзають між пальцями.

Я повільно торкнулася щоки.

І здригнулася.

Моя шкіра була крижаною.

Не просто прохолодною від ранкового повітря, а такою, ніби я щойно пролежала всю ніч у холодній землі. Я торкнулася шиї, зап'ястка, приклала долоню до грудей. Жодного тепла. Жодного знайомого відчуття життя.

Я піднесла пальці до губ, а тоді подивилася на Марію.

— Чому я така холодна?

Вона не здивувалася моєму запитанню.

— Бо ти мертва, Василино. Твоє тіло більше не живе так, як людське.

— Але я маю тіло! — Я знову роздивилася свої руки. — Я торкаюся землі, дерев, води. Можу відчувати, як трава лоскоче мені ноги. Можу торкнутися тебе й відчути твою руку. То як це можливо, якщо моє справжнє тіло понесли звідси?

Марія уважно подивилася на мене.

— Тому що те тіло, яке ти бачила біля озера, більше не належить тобі так, як раніше.

Я насупилася.

— Що це означає?

— Ти стала русалкою. Твоя душа залишилася тут, серед живих, бо не знайшла спокою. А вода дала тобі нове тіло — подобу, в якій ти можеш існувати й далі.

Я недовірливо похитала головою.

— Вода дала мені тіло?

— Не зовсім так, як ти собі уявляєш. — Марія поправила пасмо білявого волосся. — Русалчине тіло не таке, як людське. Воно не народжується й не помирає за людськими законами. У ньому немає того тепла, до якого ти звикла. Воно холодне, наче тіло мерця, бо ти більше не належиш до світу живих. Але воно справжнє. Ти можеш ходити, торкатися всього навколо, відчувати землю під ногами й воду на шкірі.

— А з чого воно створене?

— Із води, Василино. З річкової та озерної сили, з того, що приховують глибини. Вода приймає душу, якій не судилося знайти спокій, і дає їй подобу, щоб вона могла залишатися серед цього світу.

Я знову провела долонею по обличчю. Воно здавалося знайомим, але водночас чужим. Я пам'ятала кожну рису, кожну родимку, кожне пасмо волосся. Проте тепер усе це було лише подобою мого колишнього життя.

— То я більше не людина?

— Ні, сестро. Тепер ти русалка.

Я опустила руки.

— А я можу повернутися додому?

Марія не відразу відповіла, і я знову відчула тривогу.

— Можеш. Ніхто не забороняє тобі ходити до своєї хати. Ти можеш повернутися туди, де жила, побачити знайомі місця, почути голоси людей. Але не забувай, що вони вважають тебе мертвою.

— А мама зможе мене побачити?

— Русалок можуть бачити живі. Можуть торкатися нас і відчувати наш холод. Та не варто поспішати до рідних, поки сама не зрозуміла, як тепер існуватимеш серед них.

Я замовкла. Мені хотілося повернутися додому просто зараз, але водночас я боялася побачити маму, яка плаче над моїми речами, або Левка, який більше не знає, заради чого прокидатися вранці.

— Ходімо, — нарешті сказала Марія. — Познайомлю тебе з іншими. Скоро Русальний тиждень, час, коли збираються всі.

Я востаннє подивилася на озеро, мені більше нічого було робити, і я рушила за нею.

Ми йшли вузькими стежками вглиб лісу. Марія казала, поліські русалки не були прикуті лише до води. Ми могли вільно ходити лісами, полями й безкраїми луками. Земля під нашими ногами була справжньою, як і дерева, що здіймалися над головами. Лише холод, який не зникав навіть під сонячними променями, нагадував мені, що я більше не належу до світу живих.