Розділ 4

Я не пам’ятала, коли саме перестала плакати.

Можливо, тоді, коли над озером почало світлішати. А може, значно раніше, коли сліз уже не залишилося, а біль нікуди не зник. Він просто оселився всередині, важкий і нерухомий, не даючи думати ні про що інше.

Я сиділа на березі, підібгавши ноги, й дивилася на воду.

Марія була неподалік. Вона знову розчісувала волосся, наче нічого особливого не сталося. Наче я не дізналася, що більше ніколи не побачу власного дому, не почую маминого голосу й не зможу обійняти Левка.

Левко.

Варто було подумати про нього, як у грудях знову щось стискалося.

Він мав чекати на мене. Ми мали побратися. Я досі могла пригадати його голос, усмішку, звичку торкатися моєї руки, коли хотів привернути увагу. Згадувала наші розмови про майбутнє, його обіцянки й власні жарти, якими я змушувала його сміятися навіть тоді, коли він сердився.

Невже все це закінчилося?

Невже тепер він житиме далі, а мене залишить лише в спогадах?

Я заплющила очі.

Мені хотілося додому. Не просто повернутися до знайомих стін чи лягти у власне ліжко. Я хотіла знову бути частиною їхнього життя. Хотіла, щоб мама сварила мене за пізні повернення, щоб Левко чекав біля воріт і простягав руку, допомагаючи зійти з воза. Хотіла звичайних днів, на які раніше майже не звертала уваги.

Тепер я віддала б усе, аби прожити хоча б один із них.

— Ти маєш підвестися, — почула я голос Марії.

— Навіщо?

— Скоро тут будуть люди.

Я підняла голову.

— Які люди?

Марія подивилася на мене так, наче відповідь була очевидною.

— Ті, хто шукатиме тебе.

Я повільно випросталася.

— Вони шукають мене? 

— Так. І знайдуть.

Я перевела погляд на озеро.

—  Звідки ти знаєш?

— Бо рано чи пізно кожен знаходить те, що втратив.

Її слова мені не сподобалися, але сперечатися не було сил.

Невдовзі я почула голоси.

Спочатку вони лунали десь далеко, за деревами. Хтось кликав, хтось відповідав. Згодом почулися кроки, шелест трави й схвильовані вигуки.

Я миттєво підвелася.

— Мамо?

Голос був надто далеким, щоб я могла розібрати слова, але я впізнала його.

Мамин голос.

Я кинулася в його бік, навіть не подумавши про те, що сказала Марія.

— Мамо!

Вона мене не почула.

Я бігла берегом, озираючись на всі боки. Крізь дерева вже пробивалося ранкове світло, і я побачила кількох людей, які рухалися вздовж води. Вони шукали щось, зупинялися, роздивлялися землю й кликали мене.

Я хотіла закричати, показати, де я, і вже хотіла вибігти просто на відкрите місце до них.

Але в ту ж секунду хтось різко й міцно вхопив мене за плечі та затягнув назад, у тінь густих розлогих гілок.

— Куди зібралася? — прошипіла Марія, притискаючи мене до себе і закриваючи рукою рот, щоб я не кричала. — Вони не мають тебе побачити!

— Пусти! — виривалася я, задихаючись від люті й сліз. — Це ж вони! Мама там! Левко! Вони шукають мене!

— Якщо ти зараз вибігнеш туди, вони не просто тебе не впізнають — вони злякаються, — різко обірвала вона, тримаючи мене з такою силою, що я не могла поворухнутися. — Живі не повинні бачити тих, хто перейшов межу. Ти хочеш налякати їх до смерти? Хочеш, щоб вони побачили твій примарний силует на світлі й збожеволіли?

Я завмерла, важко дихаючи. Слова Марії вдарили сильніше за будь-який удар.

Я подивилася крізь гілки туди, на берег.

Один із чоловіків якраз зупинився біля води. Він щось вигукнув. Інші кинулися до нього.

Я не відразу зрозуміла, на що вони дивляться. Спочатку побачила лише темну постать у воді, трохи далі від берега. Волосся розкинулося по поверхні, а одяг колихався разом із хвилями.

Мене охопило дивне передчуття.

Ні.

Я зробила крок уперед, але Марія знову притримала мене за руку, не даючи вийти з тіні дерев.

Ні, цього не може бути.

Чоловіки зайшли у воду й витягли тіло на берег.

Моє тіло.

Я впізнала одяг. Волосся. Обличчя.

Усе в мені завмерло.

Я дивилася на себе й не могла поворухнутися. Моя шкіра була блідою, губи знебарвилися, а очі залишалися заплющеними. Я лежала нерухомо, і жоден із тих, хто схилився наді мною, не намагався розбудити мене так, як будять людину після страшного сну.

Вони знали.

Вони вже знали, що я не прокинуся.

— Ні… — ледь чутно видихнула я, притискаючи долоні до грудей, аби стримати крик.

Марія вже не заважала мені дивитися, але стояла поруч, пильнуючи, щоб я не зробила зайвого руху і щоб ніхто з людей випадково не заглянув у наш сховок під деревами.

Мама пробилася крізь людей.

Я ніколи не забуду її обличчя.

Вона впала біля мого тіла, потягнулася до мене тремтячими руками й притиснула долоні до моїх щік. Її губи ворушилися, але перші слова потонули в риданнях.

А потім я почула своє ім’я.

Вона кликала мене знову й знову.

Так, як кликала в дитинстві, коли я ховалася від неї в саду. Так, як кликала, коли я затримувалася надворі й вона починала хвилюватися.

Тільки тепер у її голосі не було ані роздратування, ані полегшення від того, що вона нарешті мене знайшла.

Лише відчай.

— Василино, доню, будь ласка…

Я затулила рот долонею, щоб не заридати вголос.

Мамо, я тут.

Я стою зовсім поруч — лише за кілька кроків, сховавшись за цими проклятими деревами.

Подивися на мене. Будь ласка, просто подивися сюди.

Але вона не могла ні побачити мене, ні відчути.

Мама схилилася над моїм обличчям, гладила волосся й плакала так, наче разом зі мною втрачала частину самої себе.

Я знову спробувала зробити крок із тіні, та Марія лише мовчки й важко поклала руку мені на плече, попереджаючи без жодного слова.

І тоді я побачила Левка.

Він стояв позаду інших, блідий, із таким виразом обличчя, якого я ніколи раніше не бачила. Він ніби не розумів, що відбувається. Дивився на моє тіло й не рухався, наче чекав, що я зараз розплющу очі, підведуся й скажу, що все це якась жахлива помилка.