Розділ 3

Я розплющила очі й довго дивилася в темне небо, намагаючись зрозуміти, де перебуваю.

Під долонями відчувалася волога земля, а поруч тихо плескалася вода. Я лежала на березі озера, наскрізь мокра, із волоссям, що прилипло до обличчя. Проте не відчувала холоду. Навіть не тремтіла, хоча мала б.

Я різко підвелася.

Пам’ять поверталася уривками. Темрява. Вода. Відчайдушна боротьба за повітря. Чужі руки, які не дозволяли мені вибратися на поверхню.

Хтось намагався мене втопити.

Божечки. Хтось топив мене!

Я пам’ятала це чітко. Хтось хотів моєї смерті. Але хто? Обличчя нападника залишилося за завісою темряви, а всі спроби пригадати бодай щось більше закінчувалися болісним напруженням.

Я провела долонею по обличчю й озирнулася.

Берег був порожній. Попереду темніло озеро, за яким здіймалася стіна дерев. Жодних вогнів, жодного руху. Лише ніч і тиша, що здавалася неприродно глибокою.

Мені потрібно було додому.

Мама, напевно, уже шукає мене. Від самої думки про те, що вона може не знати, де я, всередині щось болісно стиснулося. А якщо зі мною щось сталося? Вона мабуть так зараз переживає.

Я мимоволі згадала про нареченого.

Він теж чекав на мене. Ми мали одружитися, і попереду в нас було ціле життя. Я уявляла наше весілля, думала про те, яким буде наш дім, як ми прокидатимемося поруч одне з одним. Усе це здавалося таким близьким, таким справжнім.

Спочатку мені потрібно було вибратися звідси, а потім я обов’язково з’ясую, хто намагався мене вбити.

Я підвелася на ноги.

Дивно, але тіло не боліло. Не паморочилося в голові, не перехоплювало подиху. Я почувалася так, ніби нічого не сталося, хоча ще зовсім недавно боролася за власне життя.

Тихий шурхіт змусив мене обернутися. І я різко повернулась в сторону цього звуку.

За кілька метрів від мене, біля самої води, сиділа дівчина.

Вона розчісувала довге світле волосся. Гребінь повільно ковзав між пасмами, а сама незнайомка дивилася на темну поверхню озера, наче не помічала нічого навколо.

Я не могла зрозуміти, звідки вона взялася. Щойно тут нікого не було.

— Гей! — покликала я.

Дівчина не відреагувала.

— Перепрошую!

Цього разу вона зупинилася, але не обернулася.

— Ти не бачила тут когось? — запитала я, наближаючись. — Чоловіка чи жінку? Мене хтось намагався втопити.

Дівчина повільно повернула голову.

Її обличчя було напрочуд гарним. Бліда шкіра, світле волосся, темні очі. Вона виглядала молодою, приблизно мого віку, але в її погляді було щось таке, чого я не могла пояснити. 

— Я нікого не бачила, — відповіла вона.

— Але ж ти тут сидиш. Як ти могла нічого не помітити?

— Я не зобов’язана помічати все, що відбувається навколо.

Я роздратовано видихнула.

— Чудово. Просто чудово. Мене мало не втопили, я невідомо скільки часу пролежала на березі, а ти сидиш тут і розчісуєш волосся.

Дівчина відклала гребінь на коліна й уважно подивилася на мене.

— Ти не померла б, якби справді залишилася живою.

Я завмерла.

— Що?

— Як тебе звати? — запитала вона, наче не почула мого запитання.

— Василина. А тебе?

— Марія.

— Добре, Маріє. Можеш пояснити, що ти щойно сказала?

Вона не поспішала відповідати. Її погляд ковзнув до води, а тоді знову зупинився на мені.

— Ти справді нічого не розумієш?

— А що я маю розуміти? — Мій голос мимоволі підвищився. — Я пам’ятаю, як тонула. Пам’ятаю, що хтось тримав мене під водою. А тепер я тут, на березі. І мені потрібно додому!

— Ти не можеш повернутися додому.

— Чому це? Я тут недалеко живу.

Марія помовчала.

— Тому що ти померла, Василино.

Я дивилася на неї, не в змозі вимовити бодай слово.

Спершу мені здалося, що я неправильно почула. Потім я вирішила, що вона божевільна. А за мить мене охопила така лють, що захотілося змусити її забрати свої слова назад.

— Ти знущаєшся з мене?

— Ні.

— Тоді припини нести дурниці!

Я відступила на кілька кроків, намагаючись опанувати себе.

— Я жива! Чуєш? Я дихаю! Я можу говорити, ходити, відчувати!

— Тоді скажи мені, що ти відчуваєш зараз.

— Що?

— Подумай, Василино. Ти щойно вибралася з холодного озера. Твій одяг мокрий, волосся досі стікає водою, а ніч доволі прохолодна. Чому ти не тремтиш?

Я відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Лише тепер усвідомила, що справді не відчуваю холоду. Мені не хотілося загорнутися в ковдру, зігріти руки чи розтерти плечі. Я взагалі не відчувала нічого, що нагадувало б холод.

— Це нічого не доводить, — пробурмотіла я.

— Подивися на себе.

— Я вже дивилася!

— Ні. Ти дивилася на свій одяг. А тепер подивися на себе уважніше.

Марія підвелася й підійшла до мене.

— Твоя шкіра, Василино. Вона бліда, мов у мерця. А очі вже не такі яскраві, як раніше.

— Звідки ти знаєш, які вони були раніше?

Марія не відповіла на моє запитання.

— Ти не відчуваєш холоду. Не хочеш їсти, не відчуваєш спраги. І найголовніше…

Вона на мить замовкла.

— Ти більше не захлинаєшся водою. 

Я перестала дихати.

Ні. Це неможливо.

Я пам’ятала, як вода потрапляла до рота, як я намагалася вдихнути, але не могла. Пам’ятала, як легені благали про повітря, а тіло більше не слухалося. Я пам’ятала страх. Пам’ятала, що хотіла жити.

А зараз могла стояти біля озера й розмовляти, хоча ще недавно не могла зробити навіть одного ковтка повітря.

— Ні… Може чутливість від страху.. Я не голодна... Тай після такого я ще точно води незахочу. — сказала я.

Марія дивилася на мене мовчки.

— Ні, цього не може бути.

— Ні, ти просто вже мертва.

Я похитала головою, відступаючи від неї.

— Ти брешеш. Я не померла. Я не могла…