Розділ 2

День минав так само, як і сотні інших до нього. Сонце піднялося високо, з подвір’я долинало кудкудакання курей, а за хатою паслася корова.

Я саме закінчувала поратися по господарству, коли почула знайомий голос із-за хвіртки.

— А Василина вдома? — запитала Ярослава.

— Ні, пішла світ за очі! — крикнула я з іншого боку хати.

— А я чую, що вдома, — засміялася подруга.

Я визирнула з-за рогу, витираючи руки об фартух.

— Ой, та заходь уже! Чого стоїш, наче чужа?

Ярослава прочинила хвіртку й зайшла на подвір’я. Її руде волосся мідно виблискувало на сонці, а зелені очі примружилися від яскравого світла. Кілька неслухняних пасом вибилися з-за вуха, і вона звичним рухом заправила їх назад.

— То як ти тут? — запитала я. — Давно не заходила.

— Та все добре. Вирішила провідати тебе, поки ти зовсім не забула про подругу.

— Ой, не вигадуй. Я про тебе й не забувала.

— Авжеж, — усміхнулася Ярослава. — Тільки й чекаю, коли ти нарешті звільнишся від своїх справ.

— Якби я чекала, поки вся робота сама себе зробить, то ми б із нею ще до завтра не впоралися.

Ярослава засміялася.

— Оце вже точно. Твоя мама, мабуть, без тебе й дня не може.

— Може, але не хоче, — підморгнула я. — Ходімо до хати. Там хоч посидимо, а то я вже натомилася.

Ми зайшли всередину. Мама саме поралася на кухні й, побачивши Ярославу, привітно усміхнулася.

— О, Ярославо! Давно тебе не було. Сідай, зараз чаю наллю.

— Дякую, тітко Варю.

— Та який там тітко? Скільки разів казала — клич просто Варя.

— А мені так звичніше, — усміхнулася подруга.

Я тільки похитала головою. Мама завжди намагалася зробити так, щоб кожен, хто переступав поріг нашого дому, почувався тут своїм.

Невдовзі ми з Ярославою вмостилися за столом. Мама поставила перед нами чашки з чаєм і тарілку з домашнім печивом, після чого повернулася до своїх справ.

Ярослава взяла одне печиво й покрутила його в пальцях.

— Ну що, наречено? Як твої справи?

Я не втрималася від усмішки.

— Добре. А що мало статися?

— Та нічого. Просто цікаво, як там підготовка до весілля. Ви вже визначилися з датою?

— Ще ні. Левко казав, що треба спершу дещо владнати, а тоді вже домовлятися. Та й часу ще достатньо.

— А сукню вже вибрала?

Я похитала головою.

— Ще ні, але приблизно знаю, яку хочу.

— І яку ж?

— Білу, звісно, — засміялася я. — А якщо серйозно, то не хочу нічого надто пишного. Щось просте, гарне. Щоб я почувалася в ній собою, а не якоюсь панночкою з чужого світу.

— Ти й так будеш гарною нареченою, — сказала Ярослава.

— Ой, перестань.

— А що? Хіба не так?

Я лише усміхнулася й опустила погляд до чашки. Мені було трохи ніяково говорити про весілля, хоча думки про нього останнім часом займали чимало місця в моїй голові.

Іноді я уявляла той день: мамині очі, повні сліз радості, голоси гостей, квіти й Левка, який чекатиме на мене. Від самої думки на душі ставало тепло.

— А Левко що каже? — поцікавилася подруга.

— А що він може казати? — я знизала плечима. — Каже, щоб я не хвилювалася й не поспішала. Мовляв, усе встигнемо.

— Знаючи його, він, мабуть, і справді волів би, щоб усе було готове за один день.

— Не такий він уже й нетерплячий, як ти думаєш.

— Авжеж, — протягнула Ярослава з усмішкою. — Ти ж у нас краще знаєш свого нареченого.

Я легенько штовхнула її ліктем.

— Не починай.

Ми ще трохи посиділи, згадуючи різні кумедні історії з дитинства. Час минав непомітно, а розмова перескакувала з одного на інше — від сусідських новин до майбутнього весілля.

Коли чашки спорожніли, я підвелася й підійшла до вікна. Надворі стояв погожий день. Сонце заливало подвір’я золотим світлом, а за садом виднілася стежка, що вела до озера.

Мені раптом захотілося туди піти.

— Слухай, Ярославо, а ходімо сьогодні до озера? — запропонувала я, обернувшись до подруги. — Погода така гарна, шкода сидіти вдома.

Вона на мить замислилася.

— Сьогодні не вийде. Маю ще кілька справ.

— Ех, шкода. Ну, нічого. Я тоді сама піду.

— То йди, ти ж знаєш дорогу, — спокійно відповіла вона.

— Знаю, — засміялася я. — Не вперше там буду.

Ярослава допила чай і підвелася.

— Гаразд, мені вже час. Дякую за гостинність, Варю

— Заходь ще, доню, — озвалася мама з кухні.

— Обов’язково.

Я провела подругу до хвіртки. Ми попрощалися, домовившись побачитися найближчими днями, і Ярослава пішла вулицею, а я повернулася до хати.

Залишалося ще кілька дрібних справ, але впоратися з ними вдалося швидко. Коли я нарешті звільнилася, сонце все ще стояло високо, а небо було чистим і безхмарним.

Я вирішила не відкладати прогулянку.

Попередила маму, що піду до озера, накинула на плечі легку кофту й вийшла з дому.

Стежка була мені добре знайома. Я ходила нею стільки разів, що могла б пройти навіть із заплющеними очима. З обох боків росли високі трави, подекуди схилялися до землі гілки дерев. Десь у кронах перегукувалися птахи, а вітерець приносив запах листя й нагрітої сонцем землі.

Я йшла неквапливо, насолоджуючись теплом і тишею.

Біля озера завжди було по-особливому спокійно. Тут я могла побути наодинці зі своїми думками, не чуючи ні чужих розмов, ні домашнього клопоту. Лише вода, дерева й небо.

Коли між стовбурами нарешті заблищала водна гладінь, я мимоволі прискорила крок.

Озеро зустріло мене тихим плескотом хвиль. Сонце відбивалося у воді, розсипаючи золоті відблиски, а біля берега колихалося кілька лататтів. Я зупинилася, вдихнула на повні груди й усміхнулася.

Саме заради таких митей я любила це місце.

Я зняла взуття й поставила його на суху траву. Потім обережно занурила ноги у воду та повільно пройшла вперед.

—Ох і тепленька!