Розділ 1

Ранок пахнув свіжим хлібом, скошеною травою та літом.

Я прокинулася від голосу матері, яка вже вдруге кликала мене снідати. За вікном заливалася співом пташня, а сонячні промені пробиралися крізь тонкі фіранки, залишаючи на підлозі золотаві смуги.

Я заплющила очі й натягнула ковдру до самого підборіддя.

— Василино!

— Я вже встала! — гукнула у відповідь.

Брехня.

Я навіть не сіла на ліжку.

Мені подобалися такі ранки. Коли світ ще не встиг набриднути своїми справами, коли попереду цілий день і можна вдавати, що нікуди не поспішаєш. Особливо влітку, коли Полісся прокидалося раніше за людей, а ліс за селом наповнювався голосами птахів і шелестом листя.

Я любила наш край. Любила старі хати з потемнілими від часу дерев’яними стінами, вузенькі стежки поміж городами, запах соснової смоли після дощу. Навіть комарів, які влітку вважали мою кров особистим запрошенням до бенкету, я навчилася терпити.

Майже.

— Василино, я востаннє тебе кличу!

Оце вже звучало серйозно.

Я відкинула ковдру, швидко сплела волосся в косу й натягнула легку лляну сукню. Коли проходила повз невелике дзеркало біля дверей, мимоволі зупинилася.

Іноді мені здавалося, що моє обличчя надто відверте. Я могла мовчати, приховувати думки, навіть переконувати когось, що все гаразд, але очі раз у раз видавали мене.

Мати завжди казала, що я не вмію сердитися по-справжньому. Мовляв, варто комусь попросити вибачення, і я вже шукаю виправдання його вчинкам.

Можливо, вона мала рацію.

Я просто не любила думати про людей найгірше. Мені хотілося вірити, що навіть у тих, хто робить боляче, залишається щось добре.

А ще я не любила змушувати себе сумувати через те, чого навіть не сталося. У житті й без того вистачало турбот, тож навіщо вигадувати собі зайві клопоти?

— Василино!

— Іду!

Цього разу я справді пішла.

На столі вже парував свіжоспечений хліб, а поруч стояв глечик із молоком. Я всілася на лаву й відламала шматочок ще теплого хліба. Скоринка приємно хруснула під пальцями, а від самого запаху одразу прокинувся апетит.

— Василино, скільки разів я тобі казала: хто рано встає, тому Бог дає!

Мати поставила переді мною тарілку й подивилася з таким докором, наче я проспала щонайменше до обіду.

— Мамо, ну встала я трішки пізніше. Нічого ж поганого в тому, що я поспала довше. Та й мені Бог уже дав.

Вона звела брови.

— І що ж?

— Чудову маму, яка спекла такий смачний хліб.

Я помітила, як кутики її губ ледь помітно поповзли вгору.

— Підлиза.

Я засміялася, мало не вдавившись хлібом. Мати похитала головою, але в її очах уже танцювали веселинки.

Саме за такі моменти я й любила наші ранки. За запах свіжої випічки, мамині повчання, які я чула мало не щодня, і за те, що навіть звичайна розмова могла закінчитися сміхом.

Поснідавши, я взялася до роботи. Спершу випрала одяг, а потім підхопила кошик і вийшла надвір розвішувати білизну. Сонце вже добряче пригрівало, обіцяючи спекотний день. Легкий вітерець ворушив листя на старій яблуні, а десь за хатами перегукувалися сусіди.

Саме тоді я помітила Галину. Вона поралася на городі за сусідским парканом, нахилившись над грядками.

— Доброго дня! — гукнула я.

Жінка випросталася й обернулася до мене.

— Ой, Василино, доброго дня! — Вона сперлася руками на держак сапи й усміхнулася так, ніби тільки й чекала, коли я вийду з хати. — Ну що, готова до весілля? Чула, Левко тобі освідчився!

Я мимоволі всміхнулася.

Новина, виявляється, уже встигла обійти село. Не здивуюся, якщо до вечора про це знатимуть навіть у сусідньому.

— Чула, кажете? — перепитала я, поправляючи білизну на мотузці. — Та, мабуть, уже всі чули.

— А як же! Такі новини довго в секреті не тримають. — Галина хитро примружилася. — Ну, то що? Коли весілля?

— Та ще не знаю. Ми ж тільки нещодавно про це заговорили.

— Ой, дитино, та що там знати? Головне — нареченого знайти, а в тебе він уже є!

Я засміялася.

— То виходить, найважче я вже зробила?

— А ти думала! — Галина знову спиралася на сапу. — От побачиш, скоро сама бігатимеш, як ошпарена. То сукню вибрати, то гостей запросити, то на стіл наготувати. А ще ж свекруха…

— Галино! — перебила я її зі сміхом. — Ви мене заміж відправляєте чи лякаєте?

— Та я тебе до життя готую!

— То, може, спочатку самі заміж іще раз вийдете, а тоді й мене повчите?

Сусідка так голосно розсміялася, що навіть кури біля її ґанку розбіглися врізнобіч.

— Ой, язик у тебе, Василино! Уся в матір!

— А я й не скаржуся!

Ми ще трохи поговорили, після чого я повернулася до своєї роботи. Білизна вже майже висохла, тож я зняла її з мотузки й понесла до хати.

Мати тим часом поралася на кухні.

— Галину зустріла? — запитала вона, коли я зайшла.

— Ага. Вона вже моє весілля планує.

— То нічого дивного. Ще трохи — і все село знатиме, скільки гостей ми запросимо.

— Мамо, а якщо я захочу запросити всіх?

Вона обернулася до мене.

— Усіх — це кого?

— Усіх! Галину, її чоловіка, сусідів, сусідів сусідів…

— А далі що? Усе Полісся скличемо?

— А чому ні? Чим більше людей, тим веселіше!

Мати засміялася й похитала головою.

— Господи, дай мені терпіння з тобою.

— Та навіщо вам терпіння? У вас же є я!

— Оце саме мене й лякає.

Я засміялася й обійняла її зі спини.

— Люблю тебе, мамо.

— Знаю, знаю. А тепер іди краще картоплю почисть, поки я тебе не передумала любити.

— Оце так! А я думала, що любов матері безумовна.

— Безумовна. Але картоплю це не почистить.

Довелося коритися.

До обіду я встигла допомогти матері приготувати їжу, прибрати на кухні й перебрати яблука, які ми зібрали напередодні. Кілька найгарніших поклала в миску, а одне залишила собі.