ГЛАВА П’ЯТАПЕРША БРАМА

ГЛАВА П’ЯТА
ПЕРША БРАМА

Двері зачинилися за ними без жодного звуку.

Андрій ще кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на темний кам’яний тунель перед собою.

Він не чув дощу.

Не чув міста.

Не чув навіть власного дихання.

Зникло все.

Наче за дверима залишився не магазин, а цілий світ.

Попереду тягнувся вузький коридор, складений із великих темних каменів. На стінах виступала волога. Подекуди між плитами росли тонкі білі нитки, схожі на коріння.

Але найбільше Андрія лякало інше.

На камені не було жодного сліду сучасності.

Жодного кабелю.

Жодної труби.

Жодного бетону.

Лише камінь.

Давній камінь.

Такий, який, здавалося, лежав тут ще до того, як над ним з’явилося місто.

Чоловік стояв поруч.

Він не поспішав.

Здавалося, він знав це місце настільки добре, що міг пройти його із заплющеними очима.

— Ми де? — тихо запитав Андрій.

— Під містом.

— Я це вже зрозумів.

— Ні.

Чоловік подивився на нього.

— Ти ще не зрозумів, наскільки глибоко.

Андрій глянув униз.

Під ногами був камінь.

— Скільки ми спустилися?

— Фізично?

— Так.

— Приблизно тридцять метрів.

Андрій насупився.

— А відчувається набагато більше.

— Бо ми спустилися не тільки фізично.

Чоловік рушив уперед.

Андрій пішов за ним.

Крок.

Ще один.

Їхні кроки відлунювали.

Але через кілька секунд Андрій почув дещо дивне.

Відлуння було неправильним.

Він зробив крок.

Почув:

крок...

крок...

крок...

А потім ще один.

Ніби хтось ішов за ними.

Андрій обернувся.

Позаду був порожній тунель.

— Не обертайся, — сказав чоловік.

Андрій різко повернув голову вперед.

— Ви це чули?

— Так.

— Хто йде за нами?

— Не знаю.

— Ви ж казали, що знаєте це місце.

— Знаю.

— Тоді?

— Тут є речі, які навіть я не знаю.

Андрій зупинився.

Чоловік теж зупинився.

— Чому ви не боїтеся?

— Боюся.

— Не схоже.

— Страх і паніка — різні речі.

Він подивився назад.

— Страх потрібен, щоб чути.

— А паніка?

— Щоб не чути нічого.

Вони пішли далі.

Через кілька хвилин тунель став ширшим.

На стінах з’явилися символи.

Три кола.

Одне всередині іншого.

Навколо них — змії.

Але в кожного символу змія дивилася в інший бік.

Андрій торкнувся одного.

Камінь був теплим.

Він одразу прибрав руку.

— Гарячий.

— Не торкайся.

— Ви могли сказати раніше.

— Я думав, ти відчуєш.

— Що?

— Що він живий.

Андрій подивився на стіну.

— Камінь не може бути живим.

— Зверху — ні.

— А тут?

Чоловік не відповів.

Вони підійшли до першого символу.

Три кільця.

Саме такі, як на стіні магазину.

Тільки тепер Андрій побачив їх повністю.

Перше кільце було чорним.

Друге — червоним.

Третє — золотим.

А посередині знаходилося вертикальне око.

— Це брама? — запитав Андрій.

— Перша.

— Скільки їх?

— Я вже казав.

— Сім.

— Так.

— І шість ви знаєте.

— Шість.

— А сьома?

Чоловік подивився на нього.

— Сьома не має місця.

— Що це означає?

— Вона з’являється там, де її не повинно бути.

Андрій відчув холод.

— Тобто?

— Сьома брама не стоїть під землею.

— А де?

Чоловік відповів:

— В людині.

Запала тиша.

Андрій повільно подивився на свої руки.

— Ви думаєте, що це я?

— Я нічого не думаю.

— Але ви привели мене сюди.

— Так.

— Чому?

Чоловік подивився на знак на його шиї.

— Бо вона вже відкрилася.

Андрій відчув, як серце забилося швидше.

— Коли?

— У момент, коли ти взяв монету.

— Але чому саме я?

— Це питання ти поставиш Полозу.

— Якщо він взагалі захоче зі мною говорити.

Чоловік посміхнувся.

— Він уже говорить.

— Я його не чую.

— Чуєш.

— Де?

— Ти просто називаєш це інтуїцією.

Андрій замовк.

Бо згадав.

Ту ніч.

Перший тунель.

Монету.

Голос.

Відчуття, що потрібно не повертатися.

Він завжди думав, що це була інтуїція.

А тепер не був певен.

Чоловік підійшов до брами.

Поклав долоню на чорне кільце.

Камінь здригнувся.

Десь далеко почувся шурхіт.

— Що ви робите?

— Прошу дозволу.

— У кого?

Чоловік відповів:

— У того, хто стоїть по той бік.

Він заплющив очі.

— Назви своє ім’я, — прошепотів Андрій.

Чоловік відкрив очі.

— Ні.

— Чому?

— Ім’я тут — ключ.

— А ви не хочете його називати?

— Ні.

— Чому?

Чоловік подивився на нього.

— Бо якщо назвати своє справжнє ім’я перед першою брамою, вона запам’ятає тебе.

— І що тоді?

— Наступного разу вона відкриється сама.

Андрій подивився на чорне кільце.

— Тоді як ви проходите?

— Я не називаю себе.

— А як вас називати?

— Ніяк.

— Це дивно.

— Тут багато чого дивного.

Чоловік провів рукою по ланцюжку.

Дві зміїні голови на його шиї блиснули в темряві.

І раптом Андрій побачив, як одна з них повернулася.

Цього разу він був упевнений.

Прикраса рухалася.

Зміїна голова подивилася на браму.

Друга — на Андрія.

Чоловік тихо сказав:

— Не дивись їй в очі.

— Це ж метал.

— Я сказав — не дивись.

Андрій опустив погляд.

Через кілька секунд почув:

ш-ш-ш...

Тихе шипіння.

Зміїна голова на ланцюжку заворушила язиком.

Андрій застиг.

— Ви це бачите?

— Так.

— Вона жива.

— Ні.

— Але...

— Не все, що рухається, живе.

Чоловік натиснув на чорне кільце.

Брама відкрилася.

Не назовні.