ГЛАВА ЧЕТВЕРТАТОЙ, ХТО СПИТЬ ПІД МІСТОМ

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ТОЙ, ХТО СПИТЬ ПІД МІСТОМ

Підлога розкололася вдруге.

Цього разу звук був настільки гучним, що Андрію здалося, ніби тріснув сам будинок.

Дерев'яні дошки під ногами піднялися, кілька полиць перекинулися, старі книги посипалися на підлогу. Скляні пляшечки розбилися, випускаючи в повітря запах воску, трав і чогось металевого.

Але чоловік стояв нерухомо.

Він навіть не відступив.

Лише дивився вниз.

Андрій теж дивився.

У тріщині більше не було видно підлоги.

Там була темрява.

Глибока.

Неприродна.

Із неї пробивалося золотисте світло.

Потім знизу щось ворухнулося.

Андрій почув шурхіт.

Повільний.

Важкий.

Величезний.

Точно такий, який чув біля старого заводу.

Тільки тепер звук був зовсім поруч.

Чоловік підняв руку.

— Не рухайся.

— Що це?

— Ти вже бачив.

— Ні.

— Бачив.

— Це не Полоз?

— Ні.

Андрій подивився на нього.

— Тоді хто?

Чоловік не відповів.

Із темряви під підлогою піднялася голова.

Спочатку Андрій побачив очі.

Два величезні жовті кола.

Потім лоб.

Потім морду.

Вона була схожа на зміїну, але водночас зовсім іншою.

На голові не було луски.

Шкіра була темною, майже чорною.

А очі не мали зіниць.

Вони світилися рівним золотим світлом.

Істота піднялася ще вище.

Андрій відступив.

— Що це таке?

Чоловік тихо сказав:

— Не називай його.

— Чому?

— Бо ім'я привертає увагу.

Істота відкрила пащу.

Звідти не вирвалося ревіння.

Вона прошепотіла.

Одне слово.

— Андрій.

Андрій відчув, як у нього похололи руки.

Він не відповів.

Чоловік подивився на нього.

— Добре.

— Що добре?

— Ти пам'ятаєш правило.

Істота знову промовила його ім'я.

Цього разу голос був іншим.

Голосом його батька.

Потім голосом матері.

Потім голосом дівчини.

Потім власним голосом Андрія.

— Андрію...

Він стиснув зуби.

Не відповідати.

Не дивитися.

Не називати.

Три правила.

Він повторював їх подумки.

Істота почала підійматися з підземелля.

Її шия здавалася нескінченною.

Потім Андрій побачив тіло.

Воно було величезним.

Не просто великим.

Неможливо великим.

Воно заповнювало простір під магазином.

Луска майже не відбивала світло.

Лише місцями на ній виднілися тонкі золоті лінії.

Наче всередині істоти текло розплавлене золото.

Чоловік дивився на неї спокійно.

— Вона прийшла за мною?

— Ні.

— За вами?

— Ні.

Андрій відчув страх.

— Тоді за ким?

Чоловік подивився на нього.

— За тобою.

Андрій не відповів.

Істота повільно нахилила голову.

Вона дивилася прямо на нього.

А потім зробила те, чого Андрій не очікував.

Вона не наблизилася.

Вона відступила.

Наче чогось злякалася.

Чоловік теж це побачив.

Його погляд змінився.

— Цікаво.

— Що?

— Вона тебе боїться.

Андрій майже засміявся.

— Це неможливо.

— Чому?

— Тому що я її боюся.

— Це не суперечність.

Чоловік підняв ліву руку.

Татуювання змії знову почало рухатися.

Цього разу Андрій бачив його дуже чітко.

Голова змії повільно поповзла по передпліччю.

Вона перейшла на плече.

Далі зникла під тканиною.

Але Андрій бачив її вже не очима.

Він бачив її інакше.

Наче картинка наклалася поверх реальності.

Перед ним стояв чоловік.

І одночасно навколо його тіла обвивався величезний змій.

Його голова була на лівому передпліччі.

Тіло переходило через плече на груди.

Далі двома кільцями спускалося до живота.

Потім зникало за тілом.

На спині змій знову з'являвся.

Двома довгими лініями підіймався до шиї.

Переходив через плече.

А потім хвіст спускався по правій руці.

Це вже не було татуюванням.

Це був силует.

Живий.

Величезний.

Майже прозорий.

Він існував поруч із чоловіком.

Не всередині нього.

Не на ньому.

А навколо нього.

Іноді силует ставав темним.

Іноді золотим.

Іноді майже зникав.

Але він був.

Андрій прошепотів:

— Що я зараз бачу?

Чоловік відповів:

— Те, що бачать не всі.

— Це Полоз?

— Частина.

— Частина чого?

— Договору.

Андрій подивився на нього.

— Якого договору?

Чоловік не відповів.

Замість нього відповіла істота під землею.

Вона прошипіла.

Чоловік різко повернув голову.

— Мовчи.

Істота завмерла.

Андрій зрозумів.

Вона слухалася.

Але кого?

Чоловіка?

Чи того, хто був на його тілі?

Чоловік зробив крок до тріщини.

І тоді золотий змій навколо його тіла підняв голову.

На тонкому плані він став настільки великим, що його голова торкнулася стелі.

Очі відкрилися.

Ті самі вертикальні зіниці.

Ті самі, які Андрій бачив у Полоза.

Чоловік сказав:

— Він прийде.

Істота під землею завмерла.

— Хто?

Чоловік не відповів.

Тоді вулицею прокотився глухий гуркіт.

Стіни магазину затремтіли.

Десь далеко завила сигналізація автомобілів.

Андрій почув знайомий звук.

Тук.

Пауза.

Тук.

Пауза.

Тук.

Серце.

Цього разу воно було настільки гучним, що його почув кожен.

Істота під землею почала відступати.

Вперше Андрій побачив у її рухах справжній страх.

Чоловік посміхнувся.

— Тепер ти зрозумів.

— Що?

— Хто тут хижак.

Земля під магазином здригнулася.

Тріщина розширилася.

Із неї вирвався холодний вітер.

Не зимовий.

Інший.

Він пахнув сирою землею.

Камінням.

Старою водою.

І чимось дуже давнім.