ГЛАВА ТРЕТЯТОЙ, ХТО НОСИВ ПОЛОЗА

ГЛАВА ТРЕТЯ
ТОЙ, ХТО НОСИВ ПОЛОЗА

Після тієї ночі Андрій почав боятися підземних звуків.

Не гуркоту труб.

Не шуму ліфта.

Не старих будинкових конструкцій, які іноді потріскували під час зміни температури.

Його лякав інший звук.

Повільний.

Ритмічний.

Майже непомітний.

Тук.

Пауза.

Тук.

Пауза.

Тук.

Він чув його тільки вночі.

І завжди знизу.

Наче під фундаментом будинку билося величезне серце.

Минув тиждень.

Андрій майже перестав виходити ввечері.

Він змінив маршрут на роботу.

Перестав ходити біля старого заводу.

Не заходив у парк.

Навіть у підземний перехід тепер спускався лише тоді, коли це було необхідно.

Але від Полоза не можна було втекти.

Принаймні так йому здавалося.

Іноді він прокидався серед ночі й бачив на стіні кімнати слабку хвилясту тінь.

Іноді знаходив на підвіконні дрібні піщинки, хоча вікно було зачинене.

Одного ранку він побачив на дзеркалі тонку лінію.

Вона нагадувала зміїний слід.

А одного разу, повертаючись із роботи, він почув за собою знайомий шурхіт.

Не обернувся.

Тепер він знав правила.

Але шурхіт ішов за ним майже до самого дому.

Він зупинився біля маленької кав'ярні.

Шурхіт припинився.

Андрій подивився на вітрину.

І побачив своє відображення.

На його шиї темніла тонка лінія.

Знак, якого раніше не було.

Вона утворювала майже замкнене коло.

Всередині кола знаходилася маленька крапка.

Така сама, як на монеті.

Андрій торкнувся шиї.

Знак зник.

Він зрозумів, що має знайти когось, хто знає більше.

Не поліцію.

Не лікаря.

Не психолога.

Йому потрібна була людина, яка розуміє те, що відбувається.

Він почав шукати.

Спочатку в інтернеті.

Потім у старих форумах.

Потім у закритих групах, де люди обговорювали магію, езотерику, духів, старі легенди та практики.

Він не писав про Полоза.

Лише ставив питання.

Про зміїні символи.

Про підземних хранителів.

Про знаки на тілі.

Про людей, які бачать те, чого не бачать інші.

Більшість відповідей були смішними.

Хтось радив купити амулет.

Хтось — очистити квартиру.

Хтось — поставити свічки.

Хтось одразу говорив про прокляття.

Але одна відповідь привернула його увагу.

Вона була дуже короткою.

"Якщо змія вже залишила на тобі знак, не шукай того, хто її викликає. Шукай того, хто вже носить її."

Нижче було лише одне повідомлення:

"Старий антикварний квартал. Магазин без вивіски. Після дев'ятої вечора."

Без адреси.

Без імені.

Але Андрій знав цей район.

Там було багато старих магазинів.

Антикваріат.

Книги.

Монети.

Старі ікони.

Магічні предмети.

Речі, які люди купували не завжди розуміючи, що саме вони забирають додому.

Того ж вечора він поїхав туди.

Був сильний дощ.

Місто блищало під ліхтарями.

Вода стікала по бруківці.

Старі будинки відбивалися у калюжах.

Андрій ішов вузькою вулицею, шукаючи магазин.

Він пройшов її двічі.

Нічого.

Втретє помітив двері.

Невеликі.

Темні.

Без вивіски.

Над ними висів старий металевий дзвіночок.

Але двері були прочинені.

Андрій увійшов.

Всередині пахло воском, старим деревом і чимось гірким.

Магазин був невеликий.

На полицях лежали книги.

Старі монети.

Камені.

Амулети.

Маленькі статуетки.

Пляшечки з незрозумілими написами.

На стіні висіли старі карти.

Але за прилавком нікого не було.

— Добрий вечір.

Тиша.

Андрій зробив кілька кроків.

І почув голос:

— Ти запізнився.

Він обернувся.

Чоловік стояв біля дальньої стіни.

Йому було близько сорока років.

Коротко підстрижене волосся.

Темний одяг.

Спокійне обличчя.

Нічого особливого.

Якби не його очі.

Вони дивилися надто уважно.

Не на обличчя Андрія.

Не на його одяг.

Не на руки.

Наче дивилися крізь нього.

На шиї чоловіка була товста ланцюжок із двох рядів металевих ланок.

З обох боків ланцюжок закінчувався зміїними головами.

Вони тримали в зубах кільце.

А всередині кільця був хрест, оповитий змією.

Андрій завмер.

Він знав цей символ.

Точніше, він знав його форму.

Вона була схожа на знак із тунелю.

Але цей був складніший.

Детальніший.

Живіший.

На лівому зап'ясті чоловіка було два браслети.

Один складався з двох рядів дерев'яних і металевих намистин.

Другий був металевим.

На ньому була змія, яка обвивала зап'ястя.

На пальцях було кілька перснів.

Не однакових.

Одні були простими.

Інші мали символи.

На одному виднівся зміїний вузол.

На іншому — маленьке око.

Ще один був схожий на старий перстень із темного металу.

Але найдивніше Андрій помітив на лівому передпліччі.

Там була татуювання.

Голова змії.

Дуже реалістична.

Паща трохи відкрита.

Очі дивилися вперед.

Але тіло змії не закінчувалося біля зап'ястя.

Воно йшло вище.

По руці.

До плеча.

Потім переходило на груди.

Змія двома великими кільцями спускалася вниз.

До живота.

Далі зникала за одягом.

А потім, як зрозумів Андрій, мала переходити на спину.

Він не знав цього напевно.

Але чомусь був упевнений.

На правій руці татуювання закінчувалося хвостом.

— Ви практикуєте магію?

Чоловік посміхнувся.

— А ти прийшов сюди поговорити про магію?

— Я шукаю відповіді.

— Це небезпечна звичка.

— На що?

— На відповіді.

Чоловік підійшов ближче.

Андрій побачив, що перснів стало більше.

Ще секунду тому на правій руці було два.

Тепер три.