***5***

***5***

З аеропорту ми вийшли разом, тримаючись за руки. На цьому наполіг сам Денис. Люди з нашої групи із цікавістю спостерігали за нами, багато хто також знав його, навіть підходили, щось запитати. Денис усім відповідав, жодного разу не нагрубив та всім з радістю роздавав автографи із побажаннями.

- Сергію, – звернувся Денис до нашого гіда, – а яка у вас програма на сьогодні?

- Зараз їдемо до готелю, а потім у нас оглядова екскурсія, Колізей та вільний час. Більше нікуди не встигнемо при всьому бажанні.

- Зрозумів. А ви не будете проти, якщо я вкраду цю милу панночку й проведу їй окрему екскурсію? – лукаво запитав Денис та подивився спочатку на Сергія, а потім на мене.

- Якщо панночка не проти, то і я не заперечую. Головне поверни її в готель увечері, гаразд? Вона все таки під мою відповідальністю.

- Ти не проти? – спитав мене Денис.

У мене всередині все завмерло від несподіваною пропозиції. Я навіть мріяти не сміла, що колись гулятиму Римом із відомим мандрівником.

- Я не проти, із задоволенням!

- Чудово! Не хвилюйся, Сергію! Ми повернемося на вечерю. В якому готелі ви зупинилися?

- Warmthotel * (*назва готелю взято навмання із сайту booking.com. Не є рекламою ), – відповів Сергій. – Яно, а давай я твою валізу заберу?

- Так, забирай, все необхідне у мене є в рюкзаку. Дякую!

- Тоді домовилися. Гуляй та насолоджуйся Римом. Це одне із найбільш романтичних міст світу, - гід підморгнув нам.

- Це не буде надто зухвало, якщо я попрошу й мою валізу забрати до готелю? – запитав Денис.

- Та ні, – знизав плечима Сергій. – Зараз поставимо в автобус, а потім я до себе в номер занесу. Не хвилюйтеся.

- Дуже дякую! – Денис потиснув йому руку.

- Ідіть уже! – махнув на нас рукою Сергій.

Далі гід звернувся до групи, всі вже отримали свій багаж й тепер чекали на подальші вказівки.

***

Ми з Денисом вийшли на вулицю із будівлі аеропорту та вирішили одразу вирушити до центру.

Чоловік зупинив таксі, звернувшись італійською до водія, пояснив, куди нам треба дістатися.

- Звідки ти знаєш італійську? – спитала я, влаштувавшись на задньому сидінні.

- В школі ще вивчав, як факультатив. Гарна мова, така ж мелодійна як й наша рідна українська. Зараз пам’ятаю базові фрази, але, як бачиш, цілком можу порозумітися.

- Класно. А я крім англійською іноземних не знаю.

- Ніколи не пізно почати вивчати, - підморгнув мені хлопець.

До центру міста ми доїхали доволі швидко та першим ділом пішли на огляд залишків стародавнього міста та Колізею. Стародавні стіни викликали у мене неймовірні відчуття. Я із захватом все розглядала, торкалася стін, які простояли декілька тисячоліть, не приховуючи емоцій.

Ми з Деном фотографувалися разом, й багато спілкувалися. Чоловік справді багато чого знав, неначе ходяча Вікіпедія, він розповідав про Рим та Італію стільки всього цікавого, ніби неодноразово тут бував.

Поступово ми знайшли багато тем для спілкування та виявили що у нас багато спільного. З ним було легко спілкуватися. Я почувалася вільно у його суспільстві. А ще поряд з ним прискорено билося моє серце та завмирала душа.

Ден багато жартував, часом веселився наче дитина, та охоче відповідав на всі мої питання. Жодного разу він не підвищував голосу, коли в чомусь був не згоден, або коли я випадково спіткнулася та мало не розтягнулася на брущатці. Він підхопив мене біля самої землі та потім міцно обійняв, питаючи не вдарилася я, чи не хочу відпочити.

Така несподівана турбота огортала мне теплим коконом. Я навіть не думала, що колись зможу знову відчути, що її. Не хвилюватися, що за необережний шаг тебе назвуть незграбою, а з твого хобі сміятимуться. Так було в моїх минулих стосунках, які я досі згадую із жахом. Я не вірила, що може бути інакше, тому довго не дозволяла чоловікам наближатися до себе, не дозволяла лізти в мою душу, оточивши себе немов стіною.

Але з Денисом все йшло наче само собою. Поруч з ним моя стіна розвалилася, мені хотілося цього спілкування, його уваги та турботи. Всього один день, який, здається, змінив не лише мене, а й все подальше життя.

Нагулявшись уздовж кріпосних стін, ми зайшли до затишного кафе. Вже опустилися сутінки, засвітилися вуличні ліхтарі.

- Ти не дуже втомилася? – запитав Ден, коли ми влаштувалися за столиком у вікна.

- Ні. Навіть не помітила, як пройшов день, – зізналася я.

- Це добре, – кивнув він. – Що замовимо? Я, чесно кажучи, страшенно голодний.

- Я б випила каву та якийсь десерт з'їла.

- Хіба це їжа? Ми ж цілий день на ногах провели! Треба нормально поїсти, - наполягав хлопець. – Можливо, пасту?

- Традиційну, італійську? – усміхнулася я.